Про династію графіки, живопису, ілюстрацій, музики, казок та кіно.
Одним з «батьків» культової стрічки «Тіні забутих предків» був художник-постановник Георгій Якутович. Якщо проґуґлите прізвище, то побачите ще Дмитра, Сергія, Ольгу та Антона. Виявляється, що це одна сімʼя. Не так часто зустрічається ціла династія українських митців, особливо у період репресій СРСР.
Можна зустріти «класичний» опис для більшості українських митців, мисткинь чи інтелектуалів/ок: «у відділі КГБ на Георгія Якутовича в 1959 році була заведена справа, де художник значився як «антисоціальний елемент» — Yakutovych Academy. Репресії і тиск влади СРСР — не єдині причини чому ми можемо не знати про Якутовичів. Додайте комплекс меншовартості відносно інших культур та столиць, недостатнє фінансування культури вже за часів відновлення незалежності України чи брак освіти. Проте, сьогодні час дослідити українську ідентичність й заповнити прогалини. Ви пізнаєте різноманіття династії українських митців та мисткинь, дізнаєтеся основне про художника постановника та ілюстратора «Тіней забутих предків», фільму «Поводир», кращих ілюстраторок дитячих книг, творчу еміграцію та проєкт Yakutovych Academy.
Георгій Якутович
Саме з Георгія почалася мистецька династія. У 27 років, 1957-го, надихаючись роботами мексиканського графіка Дієго Рівера Георгій працює над аспірантською роботою — створенню істлюстрацій до книги Михайла Коцюбинського «Fata Morgana». Критики оцінили достатньо добре цю роботу і наступні ліногравюри «Аркан» (1959) та «Є у мене топір, топір…» (1963) та інші.
Ще однією паралельною і новою роллю Георгія була робота над «Тінями забутих предків». В дитинстві він вперше прочитав повість і захопився Карпатами та гуцульською культурою. Під час навчання в інституті Якутович хотів готувати диплом по «Тінях», але зустрівся з цензурою. Аж через десять років, у 1962 році, Георгій повертається до ілюстрування «Тіней», проте зʼявляється Сергій Параджанов з пропозицією стати художником-постановником фільму «Тіні забутих предків». Якутович погодився.
Роль художника-постановника та й робота з кіно для Георгія була новою. Ось як описував його Параджанов: «Він не просто художник, а художник, що мислить. можна було б знайти, мабуть, талановитішого за нього, але вдумливішого — ні. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші».
Після фільму Георгій повертається до книги «Тіней» й майже повністю змінює попередні гравюри та сюжети, додаючи більше динаміки та дії у ілюстрації. Книга «Тіні забутих предків» була опублікована видавництвом Дніпро у 1967 році. Переглянути її скан-копію й усі 20 ілюстрацій можна тут.
Крім цього, у 1960-1970-х Георгій Якутович також створював ілюстрації для дитячої літератури. Одним з найвідоміших стало оформлення книжки Дмитра Павличка «Золоторогий олень» 1970-х років.
Олександра Павловська (Ася)
Олександра народилася також у Києві і навчалася в одній групі з Георгієм у Київському художньому інституті. Вона працювала ілюстраторкою дитячих книг. Цей напрям переживав піднесення вкінці 50-х і був непоганим стабільним джерелом доходу, оскільки було багато державних замовлень. В основі персонажів та малюнків Олександри був принцип відправлення читачів/ок у інший світ, «наповнений казковістю, далекістю та нереальністю» (Джерело: «Казки Асі Павловської», Yakutovych academy).
Згодом художниця відсунула свій творчий потенціал на користь побутовим та сімейним справам, багато часу приділяла вихованню дітей та викладанню у Художній середній школі.
До речі, Ася мала близькі стосунки з Сергієм Параджановим і провідувала його у радянських тюрмах, а листи Сергія досі зберігаються у колекції Олександри.
Дмитро Якутович
Дмитро з дитинства був талановитим у музиці і математиці. Проте, під час поїздки сімʼї Якутовичів на зйомки фільму «Захар Беркут» Леоніда Осики вони потрапили у автокатастрофу в горах. Ася та Дмитро майже повністю втратили слух. У підлітковому віці Дмитро захоплюється живописом і захоплюється кольором у картинах, на відміну від батька: «Живопис має бути яскравим: ні білого, ні чорного не має бути. Обов’язково повинне бути світло. Я все життя прагну, щоб мої роботи духовно освітлювали людей» — Дмитро в інтервʼю для Yakutovych.Academy).
У віці 30 років Дмитро вдруге потрапляє до автокатастрофи. У Києві на на Поштовій площі його збила машина. Внаслідок травм художник отримав другу групу інвалідності. Проте, це не зупинило митця. Дмитро Якутович долучився до Українського товариства глухих, Спілки нечуючих художників «Натхнення» та отримав ряд нагород за свою діяльність.
Сергій Якутович
Сергій виявляв талант у малюванні з дитинства. Освіту він починав у Московському поліграфічному інституті. Там Сергій знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, Ольгою Дьоміною. Через три роки митець повертається до України та продовжує здобувати освіту в Київському художньому інституті. Враховуючи авторитет батька вступ був легким. У творчості на Сергія не стільки тисло імʼя батька, як мотивувало до розвитку, пошуку власної ідентичності та збереження авторитету. На початку карʼєри Сергій шукав себе і «розпорошувався» на різні проєкти: ілюстрації до книг Толстого «Петро І», Пушкіна «Полтава», естонського епосу «Калевіпоег», Олександра Дюма «Три мушкетери», Олеся Гончара «Перекоп», серії «ТВ» і «Кияни».
Сергій визначився зі своєю темою на початку 2000-х. Це в основному стосувалося пошуку символів державності та образів національної героїки, здебільшого козацтва. Крім цього митець пішов батьковими кіношними стопами художника-постановника. У цій ролі Сергій працював з фільмами «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Тарас Бульба» Володимира Бортка, «Поводир» Олеся Саніна та інших.
Ольга Дьоміна
Ольга народилася у Нижньому Тагілі (Урал, Росія). Вона познайомилась з Сергієм познайомилися на початку 1970-х під час навчання на факультеті художнього оформлення у Московському поліграфічному інституті. Ольга захоплювалася російською літературою й ілюструвала зазвичай її. А в середині 90-х на запрошення японського видавництва «Fukuinkan Shoten» Ольга ілюструвала низку книжок за мотивами слов’янських казок, а декілька книжок написала сама.
Антон Якутович
У 1975 році в Ольги та Сергія Якутовичів народився син Антон. Він також продовжив династію і обрав стати художником. На хлопця тиснув авторитет не лише діда, а й батька. Як він казав: «В Україні для мене було все просто. От друзі –— прекрасні, чудові, геніальні люди. От батьки — геніальні. Все готове. Чому я писав одну картину впродовж року? Тому що все було спокійно. Мені потрібно було стати незалежним художником, необхідно було стати самим собою і визначитися як вільній і талановитій людині» (Джерело: з фільму «Якутовичі» режисерки Юлії Лазаревської, 2007 року).
На початку 2000-х митець їздив до Іспанії провідувати батька, а згодом осів в Парижі разом з дружиною Беранжер Максімін-Якутович, яка була французькою музиканткою. Вони підживлювали творчісню одне одного і як розповідає Беранжер, їм вдалося «побудувати мости між мистецтвом і слухом/поглядом».
Антон малював у стилі «магічного реалізму» і знайшов відгук у Лондоні. Там він співпрацював з приватними колекціонерами, агенціями, аукціонними домами та лондонською галереєю «Peace and Colour».
Більше у проєкті Yakutovych Academy
Значна частина цього матеріалу створена на основі медіа-проєкту Yakutovych Academy, який створило видавництво Артбук і ГО «Культурний код» за підтримки Українського культурного фонду. Це інтерактивна платформа, де у десяти розділах ви глибше пізнаєте сімʼю митців, їх різність і творчість (ілюстрації, картини, графіка — там є усе). Сайт на початку може трошки підвисати, бо багато графіки та анімації, але майте терпіння — Якутовичі того варті.
