Низка змарнованих сил, маргіналізація, слабкий дух та загубленість 一 це все проблеми, які спіткали нашу культуру, але не стали на заваді її відновленню та розвитку.
Після 24 лютого 2022 року все більше українців почали відмовлятися від російського контенту: YouTube-каналів, музики, кіно, подкастів та низки іншого. Проте зараз ми спостерігаємо, як медійні особистості поновлюють (якщо не продовжують) спілкування та співпрацю з росіянами. Андрій Данилко виступив на фестивалі «Юрмала» і опублікував фотографію з Аллою Пугачовою, а деякі українські артисти спершу були в лайнапі фестивалю, але згодом відмовилися від участі.
Деякі люди пояснюють такі речі давньою дружбою, деякі кажуть про «опозиційність», а деякі досі говорять «яка різниця». Проте культурна сепарація ー це не забаганка, а необхідний процес, який дозволяє розвивати та зберігати українську культуру.
На жаль, в українських словниках ще немає терміну «культурна сепарація», але де-не-де його можна зустріти в інтерв’ю та статтях. Культурною сепарацією можна назвати відмову від російської масової та елітарної культур та дослідження свого .
Чому ледь не кожен другий російський письменник 一 українець?
Головною проблемою лишається віра у гармонійне співіснування росіян та українців, хоча це неможливо через імперіалістичне минуле Росії. Якщо українці виявляються талановитими на погляд росіян (звісно, за умови, що вони не мають проукраїнських поглядів), то вони вважаються «своїми». Але росіяни не можуть прийняти того факту, що є талановиті українські діячі, і тому вони швидко називають їх російськими (чи то пак радянськими, аби розмити межі національностей).
Сергій Єфремов прокоментував таких літературних діячів у «Фатальному вузлі» ー відгуку на «Историю моего современника» Володимира Короленка. «История моего современника» ー це така собі автобіографія Володимира Короленка та спостереження соціально-політичної ситуації Російської імперії 1860-1880-их років. Сергій Єфремов, використовуючи художні образи, якими користувався Короленко, демонструє, за яких причин і умов українські діячі йшли «на службу російській культурі» і перетворювалися на «общероссов на малорусской почве». Іронійно, що сам Володимир Короленко ー це уродженець Житомира, який перебував у російському просторі: був академіком Петербурзької академії наук разом із Чеховим, Толстим та іншими, хоча й засуджував заборони української мови.
Сергій Єфремов прослідкував таку сумну тенденцію ще в XVI-XVII ст. Початком «низки змарнованих сил» став Єпифаній Славинецький, який вчився в Київській братській школі, але займався доглядом за церковними книжками в Москві. Надалі можна було прослідкувати, за словами Єфремова, «занепад літературного смаку […] панування […] схоластичної штучності», яка переросла у викорінення живої мови та прихильність до Москви та московських читачів. Такий потік українських релігійних діячів на Московщину зумовлений тим, що тодішня Московія не мала богословських шкіл і сама православна релігія дуже довго не розвивалася, доки українські церкви переймали найкращі зміни Реформації та Контрреформації.
З плином років питання «Чи може існувати українська література окремо від російської?» ставало дедалі гострішим, адже можливість писати 一 це привілея вищих верств нації (можна зрозуміти, якої саме). Українські письменники 20-30-их років XVIII століття публікували свої тексти в російських журналах (часом навіть в оригіналі), але вони сприймалися не так серйозно, як російські письменники. Але коли у світ української літератури ввійшов Тарас Шевченко, відбувся новий виток розвитку дискусії щодо доцільности існування української літератури як самобутньої. Зокрема, одним з аргументів «проти» було руйнування однієї площини спільного письменства з Росією. І творчість Шевченка, яка зараз сприймається як геніальна, не припала до душі російським критикам. Віссаріон Бєлінський так відгукнувся про твори Тараса Шевченка: «Хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума! (укр. Хороша література, яка тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови і дубоватістю селянського розуму!)»
До речі, сучасник Тараса Шевченка та поплічник з Кирило-Методіївського братства Микола Костомаров дослідив психічні відмінності росіян та українців у «Дві руські народности» (1861 р.). У цій статті Костомаров пояснив на прикладі релігії, побуту, одягу, географії та інших характеристик, чому росіяни та українці ー не один народ (попри це, не відкидає того, що зближення цих двох народів є корисним за умови збереження самостійности ). Історик описав росіян як таких, що «… вважали себе за єдиний на ввесь світ вибраний щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи ー Греків та Українців. Якщо тільки хоч трохи було не схоже на їх народність ー то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалося за єресь, і на все несвоє вони дивилися згори». Підсумовує він тим, що українців поєднує спільна згода, а росіяни схильні не змінювати усталене, мотивуючись божою згодою, тим самим ухиляючись від критики.
Через три роки після першого видання статті був утверджений Валуєвський циркуляр, який тільки підтвердив написане Костомаровим. Але через переслідування та заборони, вже пізній Микола Костомаров висловився про українську літературу як таку, яка годиться тільки для домашнього вжитку. Він вважав, що український рух був надто слабкий і не міг вивести українську мову на високий літературний рівень, тому було потрібно згуртуватись та розвиватись.
Щонайменше за два століття до того, як утворилась Російська імперія, багато українців вже працювали на творення російської культури, а вже в часи імперії українська культура стала маргінальною, що значно вплинуло на подальший розвиток подій.
«Дайош» культурний ренесанс!
Внаслідок насадження російської культури та того, що багато українців замість української культури розвивали російську, виникло питання ким є українці. Коли ми мали шанс на відновлення України як самостійної держави у 1917 році, то не розуміли, якою саме ми бажаємо бачити нашу країну. Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Махно та інші мали різні візії на українську політику. За короткий час з 1917-го до 1921-го Україну очолювали абсолютно різні люди, тому не було єдности.
27 листопада 1918 року була заснована Українська академія наук і незабаром першим її президентом став Володимир Вернадський, який до того був академіком Петербурзької академії наук. Одним із головних завдань було заснування кабінетів та видання наукової літератури: словника української живої мови, історико-географічного словника української землі, фольклорного матеріалу та інше. Вернадський наголошував і на необхідности введення українознавства у середніх та вищих школах. Сергій Єфремов видав у 1920 році покажчик «Українознавство», у передмові до якого зазначив, що досі є прогалини у вивченні українського.
Але діяльність УАН теж не була такою злагодженою: водночас із створенням УАН, створювалася Українська національна бібліотека. До тимчасового комітету з її створення входили: Володимир Вернадський (який був його очільником), Сергій Єфремов, Гнат Житецький, Веніамін Кордт, Агатангел Кримський та Євген Перфецький. Попри хорошу мету ー збереження рукописів, листів, портретів, книг та іншого, всередині комітету не вщухали суперечки щодо низки питань. Житецький та Кордт хотіли, щоб бібліотека входила в УАН та запровадила ведення діловодства російською мовою, а Перфецький, Єфремов та Кримський натомість наполягали на автономности бібліотеки та веденні діловодства українською мовою. До речі, Вернадський разом з українським правознавцем Федором Тарановським боролися проти статуту УАН, який обмежував можливість публікації праць російською мовою (між іншим, Тарановський уникав політичних дискусій з національно-етнічних питань, бо хотів займатися «чистою наукою»).
У результаті, всі завдання, які поставили перед собою УАН та національна бібліотека, виконати не вдалося через радянську окупацію, яка, звісно, не дала вільно досліджувати українцям їхнє минуле.
Під час радянської окупації деякі українці вірили в ефективність комунізму, але не під егідою Кремля. Микола Хвильовий був комуністом, але критикував політику Комуністичної партії та висвітлював українофобію росіян 一 зокрема, і висловлювання вищезгаданого Віссаріона Бєлінського. Поет говорив про насадження російської літератури українцям: «ми […] хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись».
Хвильовий сміливо відмовився від достоєвщіни і проголосив ««Дайош» культурний ренесанс!». Проте ми знаємо, чим ця історія завершилась і що чекало діячів, які хотіли відродити українську культури. Деякі українці підкорилися системі частково, деякі повністю, а деякі вирішили боротися далі навіть ціною свободи та життя.
Період після Розстріляного відродження був дуже складним для українців, чия національна ідентичність весь час заперечувалася. Таких людей філософ Микола Шлемкевич називав «загублена українська людина». В однойменній праці він аналізував повоєнні роки після Другої світової війни і зазначав, що це був час «назадницьких» тенденцій. Українці хотіли повернутися до Хвильового, Донцова, Липинського, але ті ідеї були неефективними. І найбільша трагедія загубленої української людини ー це думка, що жертви були даремні, а шляху до свободи немає. Проте Шлемкевич запевняв, що українському народові потрібні абсолютно нові ідеї : «Але знаючи, що дотеперішні дороги вже не ведуть нас до цілі, повинні ми вийти з них, утоптаних і перебитих, що по них уже навіть свіжій травичці не то квіткам розростися трудно, ー вийти з них на нові, непевні, сьогодні ще темні дороги».
Чи знайшла свою дорогу загублена українська людина?
24 серпня 1991 року було проголошено Акт незалежности України. Перед українцями постала низка завдань: економічних, політичних, соціальних, освітніх, культурних та інших. У часи кризи 90-их всі сили йшли на врегулювання економічної ситуації, а освіта та культура отримувала зазвичай фінансування останніми. На жаль, ця тенденція лишалася такою ж, і лише в останні роки фінансування Міністерства культури та Міністерства освіти потрошки збільшується. Але шкода вже була завдана.
Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською зазначила, що українці в 90-их не вміли пояснити свою культуру іншим, адже радянська система не вчила діалогу і запобігала цьому всіма способами. Українська література мала б стати національною у ті часи і боротися за власний книжковий ринок, але Росія ледь не повністю його захопила. Так само все сталось із інформаційним медіа-полем: українські зірки часто їздили зніматися в Росію, а російські 一 їздили до нас. Складалося враження, що вони ー з нами, хоча вони вважали, що ми були їхніми. Світову класику перекладали російською, науковці послуговувалися працями росіян, вистави в театрах російською (і взагалі у нас був Національний академічний драматичний театр російської драми імені Лесі Українки, доки у 2022 році слова «російської драми» не прибрали). Забужко додає, що із здобуттям незалежности, ми не рефлексували із яким досвідом та психологічними стереотипами мали будувати демократію.
До влади прийшли люди, які мали відмінні інтереси від тих, які мали українці. Радянська система здорово травмувала нашу політичну свідомість і часто ми чекаємо, доки хтось зверху прийде і втілить зміни, які ми хочемо. Тому ми повертаємось у «назадництво»: до Чорновола, до Ющенка, до Кузьми (хоча він не був політиком) і т.д. І знову ми в позиції загубленої української людини, а ситуацію ускладнює те, що ми перебуваємо в цій позиції в часи російсько-української війни. Подекуди люди шукають росіян, які наче й поділяють наші погляди, але розібравшись краще ー цих людей чекає розчарування.
Але ми потроху намацуємо наш новий шлях і втілюємо задум Хвильового про культурну революцію ー от тільки ми нашу культуру відновлюємо, витягаємо старі книжки із запилених полиць, перевидаємо їх, знімаємо кіно про нас та наші реалії. Вже можна придбати «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко, вперше за 137 років ми прочитаємо нове видання жіночого альманаху «Перший вінок», ми дивимося «Додому» Нарімана Алієва, «Люксембруг, Люксембруг» Антоніо Лукіча, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, слухаємо подкаст від наших науковців про нашу історію. Головне ー далі досліджувати нашу культуру та повністю відрізати всі зв’язки з Росією, аби нашим нащадкам не довелось робити цього знову.
Джерела
- Сергій Єфремов. Історія українського письменства;
- Микола Костомаров. Дві руські народности;
- Микола Костомаров ー український історик, який надихав сибірських патріотів;
- Мала енциклопедія етнодержавознавства;
- Микола Хвильовий. Апологети писаризму;
- Микола Шлемкевич. Загублена українська людина;
- Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською.
Авторка: Олеся Петрова
Редакторка: Анастасія Кузьміна
