Вони не підкорялись правилам, а створювали свої. У довгих спідницях, із цигарками біля шкільної стіни, вони билися з хлопцями і кидали виклик усталеному порядку. Їх знали як «Sukeban» — учасниць японських жіночих банд 1970-х, що згодом стали символом бунту проти суспільства, яке століттями привчало жінок до мовчання і покірності.
Щоб зрозуміти, чому ці дівчата вирішили взяти до рук ножі й ланцюги, а за одне і свою власну долю, потрібно повернутися до джерел — углиб японського патріархату.
Гендерний контекст модернізованої Японії
На перший погляд, Японія другої половини ХХ століття — це країна економічного дива, високих технологій і бездоганної дисципліни. Але під полірованою поверхнею ховалася стійка патріархальна архітектура, у центрі якої — рьосайкенбо: хороша дружина і мудра мати, позбавлена голосу в політиці, прав на фінанси й автономію.
Спроби зруйнувати цей моноліт почалися задовго до 1970-х. Після Реставрації Мейдзі 1868 року Японія відкрилась світові і почала вбирати західні ідеї, зокрема й про права людини. Вже 1990-го активістки заснували Нову жіночу організацію, яка вимагала елементарного: права на освіту, працю, розлучення і, головне, — на особистість. Але попри прогресивність ідей, японське суспільство залишалося глухим.
У 1920-х з’являються нові організації, які домагаються обговорення в парламенті питань участі жінок у виборах і отримання вищої освіти. Але тільки після капітуляції у Другій світовій і початку американської окупації японки отримують виборче право.
Патриархат у цей момент, як вірус, починає мутацію, перетворюючи жінку на сенсе-сюфу — домогосподарку на повний робочий день. Вона розпоряджається сімейним бюджетом, виховує дітей, варить місо-суп — і зникає з усіх історичних радарів. Навіть університети, що відкривали двері для студенток, часто перетворювалися на фабрики ідеальних дружин.
На тлі лівих протестів 1960-х, проти війни у В’єтнамі та американо-японського договору про безпеку, спалахує друга хвиля фемінізму. Жінки вимагають право розпоряджатися власним тілом, рівної оплати праці і поваги. Але при майже 40% жіночої зайнятості, їхня частка в економіці залишається принизливо другорядною через низькі зарплати, тимчасові контракти та суспільні очікування на раннє заміжжя.
У цьому контексті поява «Sukeban» була не просто субкультурною дивовижею, а формою радикального феміністичного маніфесту, що виростав із глибокої соціальної задушливості.
Підлітковий протест проти патріархату і коротких спідниць
У 1960-му — японська поліція вводить в ужиток нове слово — «Sukeban», («suke» — дівчина, «bancho» — лідер банди). Формально — позначення дівчаток-злочинниць. За фактом — початок культурної епохи. Термін, придуманий для обліку і контролю, швидко вийшов з-під влади тих, хто його ввів, і став символом жіночого бунту.
«Sukeban» були не випадковим сплеском, а дзеркальною відповіддю жіночої статі на «bancho» — шкільні чоловічі угруповання з ієрархією, жорстким відбором і бійками за лідерство. Дівчатам у цій системі не відводилося місця, адже школа, суспільство і навіть батьківський дім залишили їм одну роль — мовчазних і слухняних учениць. Але «Sukeban» відмовилися мовчати.
Дівчата з робітничих околиць почали конструювати власні альтернативні угрупування: із ієрархією, кодексами поведінки та естетикою, що протистояла нормативній фемінності. Вони носили ножі, ланцюги й бритви. Вступали у вуличні бої. Але агресія була не самоціллю, а способом відстояти своє право бути видимою, сильною та незалежною.
На відміну від чоловічих банд, які часто відтворювали гіпермаскулінну жорстокість, «Sukeban» демонстрували етос солідарності. Всі вони приймали заборону на наркотики, підтримували культ внутрішньої лояльності з акцентом на дисципліні як інструменті захисту, а не пригнічення. Покарання були суворі — аж до припікання сигарками, але завдяки цьому, всередині груп панував своєрідний, але справедливий порядок.
Одяг як інструмент
Зовнішній вигляд — ще один прояв бунту. У Японії сейфуку (шкільна форма) — це не просто уніформа, а символ дисциплінарної влади, покірності та пізніше — фетишизованої сексуальності, який був перетворений «Sukeban» на поле щоденної боротьби. Шкільні туфельки змінювалися на «Converse», а яскраве волосся завжди виділяло їх серед натовпу.
На відміну від західного міні як символу сексуальної свободи, довгі спідниці «Sukeban» були маніфестом десексуалізації, запереченням нав’язаних образів. Їхній зовнішній вигляд був не фетишем, а щитом проти об’єктивації, маркером спротиву й одночасно знаком колективної ідентичності.
Вони були не хуліганками, а стали симптомом фрустрації маргіналізованої молоді, яка не бачила можливостей у заданому соціальному порядку. Подібно до сьогоднішніх дискусій про девіантну молодь, суспільство ігнорувало першопричини: бідність, насильство, нерівність доступу до ресурсів та… патріархат.
Сучасні відгомони
На піку своєї популярності в 1980-х, «Sukeban» вийшли за межі вулиць і шкіл, ставши іконами японської масової культури. Їхній зухвалий, незалежний , агресивний образ швидко перекочував у кіно, мангу та аніме, де закріпився як впізнаваний троп — бунтарка в шкільній формі.
Режисер Норіфумі Судзукі одним із перших переніс «Sukeban» на екран. Його фільми, сповнені насильства та еротики поклали початок жанру «pinky violence» — гротескній, гіперболізований хроніці жіночої люті, в якій школярки з ножами, цигарками і начосами не просто приймали участь в драках, а говорили про себе усьому світу. Після «Sukeban Deka», де головна героїня, озброєна йо-йо, боролася зі злочинністю, архетип закріпився остаточно.
До 1990-х епоха «Sukeban» пішла, але образ залишився — переформатований, сексуалізований та адаптований під чоловічі бажання (як це часто трапляється з феміністичними ініціативами, естетика поглинула ідею). В манзі це вже дівчата в коротших спідницях, з гострішими ножами та, на превеликий жаль, без своїх основних ідей та цінностей.
У сучасній Японії, що посідає 118-те місце із 146 у рейтингу гендерного розриву, жінки все частіше відмовляються від шлюбу та менше довіряють патріархальній моделі, прагнучи зберегти свою незалежність. На цьому тлі історія «Sukeban» — не просто епізод з минулого, а нагадування: боротьба за фемінізм набуває різних форм. Вона може носити шкільну форму, розшиту анархічними символами, в складках якої все ще можна почути дзвін ланцюгів та стукіт ножей.
Редакторка: Анастасія Перепеличенко
