У вересні «Племені» виповнюється 10 років. Фільм особливий не тільки для українському кіномистецтва, а й світового, бо повністю знятий жестовою мовою. Робота вражає авдиторію гострою розповіддю з динамічними сюжетними поворотами, довгими сценами та гучною тишею. Саме тиша й стає головною героїнею у стрічці, яка створює зовсім інший, ізольований та напружений світ в інтернаті.Події у фільмі розгортаються від менш брутальних сцен із пограбуванням та побоями до звірського зґвалтування та аборту. Без субтитрів, музичного супроводу чи закадрового голосу режисер зображує дійсність зі своїми законами та порядками. Тут панує анархія та відчуженість. Проте навіть у такому суворому світі зароджується кохання, яке кидає виклик прихованому злочинному життю мешканців школи.
Про що фільм?
Початок навчального року. Сергій (Григорій Фесенко) потрапляє в інтернат для людей із порушеннями слуху, в якому панує кримінальна банда «Плем’я». Ієрархія, дідівщина — із цим зіткнувся хлопець, опинившись у віддаленій школі. Він доєднується до «Племені», та згодом зі звичайного учасника групування перетворюється на сутенера двох юних дівчат.
На його кримінальному шляху з’являється перешкода — хлопець закохується в Аню (Яна Новікова), одну з повій , яка до того ж ще й дівчина Короля, ватажка банди. Аня та Сергій починають таємно бачитись, але їхнє кохання зіткнулося з серйозними, майже невирішуваними проблемами. У фіналі перед глядачем постаєновий Сергій, який кардинально відрізняється від старої версії себе.
Фільмування
«Плем’я» є повнометражним дебютом Мирослава Слабошпицького та не першою спробою режисера відобразити життя людей із порушеннями слуху. Ще у 2010 році автор випустив короткометражну «Глухоту», на яку витратили лише 300$. Інтерес до людей із вадами слуху виник у Слабошпицького, коли він із цікавістю спостерігав за інтернатом для дітей із порушеннями слуху, що знаходився навпроти його київської школи № 186. Саме ця школа згодом стала знімальним майданчиком для дебютної роботи.Аби долучитися до акторського складу, майбутні зірки фільму проходили п’ятиетапний кастинг. Режисер прослуховував декілька сотень молодих хлопців та дівчат, серед яких затвердив не тільки мешканців регіонів України, а й жителів сусідніх країн. Слабошпицький пропонував використовувати саме непрофесійних акторів із порушенням слуху у своєму фільмі, щоб із максимальною точністю передати життя цієї групи людей.
Тиша голосніше слів
Використання жестової мови — головна фішка «Племені», яка поєднує в собі сміливий художній підхід та соціально важливу тему. Попри відсутність субтитрів, глядач повністю розуміє «історію дорослішання», як назвав це сам режисер. Ба більше, цілком можливо зрозуміти, що говорять персонажі одне одному. Утім, фільм не німий. Глядач усе ж чує невпинні кроки по дерев’яній підлозі, скрип дверей та, інколи, іржавої каруселі, які синтезуються у музику міста. Але жодного вимовленого слова.
«Плем’я» — загальна, усіма зрозуміла розповідь, що подається у незвичній формі. За словами Слабошпицького для зображення реалістичних емоцій у кіно не потрібні слова. У «Племені» діалоги були б зайвими, уся сила криється у візуальній оповіді, яка повністю занурює глядача в трагічну ситуацію персонажів. Тут тиша починає грати новими барвами.Ідея «Племені» — передати історію з погляду людини з вадами слуху. Чи загубиться сенс кінострічки, якщо додати репліки та прибрати новаторський підхід? Це буде універсальний фільм про кримінал, кохання та помсту, який, хоч і не втратить трагізм у сюжеті, навряд чи б зачепив багатьох світових та вітчизняних критиків. Адже саме використання жестової мови робить просту історію оригінальною.
Присутність глядача у розповіді
Варто виділити у фільмі операторську роботу, що складається з довгих, повільних кадрів у «документальному» стилі. Це заслуга Валентина Васяновича — оператора та продюсера кінострічки, який стане відомий своїми майбутніми «Атлантидою» і «Відблиском». Абсолютна заглибленість у ядро історії створюється дальніми та середніми планами кадру. Це дає можливість розглянути міміку всього тіла акторів, а не тільки вираз обличчя.
Аборт Ані — це сцена, що вмить запам’ятовується. Упродовж кількох хвилин глядач може відчути цілий спектр емоцій — від шоку до тривоги. Стукіт залізних медичних інструментів та неголосний жалібний крик дівчини разом із дальнім планом кадру, що дозволяє повністю розглянути приміщення, створюють атмосферу, яка водночас відштовхує, але й захоплює. Слабошпицький дуже пишається цією сценою, бо йому вдалося зняти підпільний аборт натуралістично.Коли персонажі переміщаються коридорами інтернату або всі разом святкують вдале пограбування в парку атракціонів, то створюється враження, ніби глядач опиняється поруч із членами банди. Фільм дає унікальну можливість побачити світ людей із вадами слуху так, як його бачать вони самі — без звуків, але зі власними сильними емоціями та переживаннями.
Проте не обійшлося і без ложки дьогтю в бочці меду. Це стосується сексуальних сцен, які вибиваються із загальної канви фільму. Під час інтиму героїв проявляється нещирість і штучність, яка не зможе змусити глядача повірити в хімію між Сергієм та Анею. Сцени сексу не шокують своєю відвертістю, як сцена з абортом, вони навпаки викликають сумніви та спантеличення.
Антигерої в ізоляції
Один із лейтмотивів фільму — відчуженість людей із порушеннями слуху, яких закрили від світу, помістивши у жалюгідний інтернат. Члени банди — самотні, жорстокі та агресивні, мають владу над іншими молодшими учнями в школі та не здатні бути прирученими. Вони можуть дозволити собі чинити опір вчителям та бути з ними на одному рівні.
Їхня організація — маленька країна з цинічними законами, яка відгороджується від зовнішнього світу. Така собі «держава в державі». Члени угруповання — «антигерої», у яких своє бачення того, як вижити у світі, в якому вони відчужені. Сергій, хоч і не одразу, але передбачувано стає членом банди, ідеально вписуючись у неї. Пройшовши шлях від незначного пограбування і закінчуючи бездушною помстою, хлопець стаєтаким самим, як його нові знайомі.
Єдине, що відрізняло Сергія якийсь час — це закоханість в Аню. Проте він ґвалтує дівчину й перекреслює цим свої романтичні почуття до неї. І тут, немов Майкл Корлеоне з «Хрещеного батька», з невинного маленького хлопчика юнак перетворюється на безжального злочинця. Кульмінація життя Сергія — це кров за кров у фіналі, яка раз і назавжди змінює його особистість. Після цього хлопець на самоті йде інтернатом, ставши тим самим «антигероєм в ізоляції».
Реакція в Україні та у світі
Закордонна преса позитивно оцінила «Плем’я», розхвалюючи його за нову форму подачі оповіді у фільмі. Артгаузна брутальна історія завоювала безліч нагород на різноманітних фестивалях, серед яких приз у Каннах. Там фільм вразив як і критиків, так і глядачів.
В Україні публіці добре запам’ятався скандал навколо претендента від України на «Оскар». «Плем’я» та «Поводир» боролися за право представляти країну на премії «Оскар», проте отримала цю можливість саме робота Олеся Саніна, а не Мирослава Слабошпицького. Режисер «Племені» засумнівався в об’єктивності рішення національного Оскарівського комітету і навіть хотів оскаржити його. Проте стрічка втратила свій шанс бути представленою на найпрестижнішій кінопремії США. Натомість отримала багато нагород на інших кінофестивалях та преміях.«Плем’я» — гідна робота сучасного українського кіно, яка насамперед дивує новаторством. До Слабошпицького ніхто й не наважувався зняти стрічку повністю жестовою мовою. Тож вона заслужно займає четверте місце в рейтингу 100 кращих фільмів в історії українського кіно від Довженко-Центру.
