17 вересня ми відзначали 160 років із Дня народження Михайла Коцюбинського, і це — чудова нагода згадати початок ХХ століття, зародження модерністських течій в українській літературі та твори, що ознаменували початок нової епохи.
«Якщо оглянути українську літературу XX століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. У ній немає постатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю», — так Соломія Павличко в «Дискурсі модернізму в українській літературі» описувала ранній консенсус критиків.
Радянське літературознавство майже не визнавало наявності модерністських течій, а якщо і визнавало, то піддавало їх нищівній критиці. Об’єктивне дослідження стало можливим лише після звільнення гуманітарних дисциплін від ідеологічного тиску. Це сформувало велику прогалину в теорії.
Що таке модернізм?
Якщо коротко — це концепція, що позначає зсув парадигми, бунт, який розпалюється наприкінці ХІХ століття проти літературних та естетичних традицій, що домінували на Заході.
Як зазначає Тамара Гундорова, «модернізм є занадто універсальним рухом, щоб українська література могла обійтися без нього». Постмодернізм створив теоретичну парадигму, в якій модернізм розглядали не як абсолют, а як «відкритий канон» — різноманітне та багатогранне явище. Ми можемо говорити про модернізми в множині, зокрема про національні модернізми з їхніми локальними характеристиками культурного розвитку.
Тому, навіть якщо ми не можемо похвалитися Джеймсом Джойсом, український модернізм все одно існує. Адже, як і романтизм, модернізм зароджувався в різних країнах у різні часові проміжки і має різні риси, але певні ознаки залишаються незмінними — наприклад, формальні експерименти із текстом та теми, яких торкаються автори.
Кінець XIX та початок XX століття в Україні — це період національного терору, лінгвістичного геноциду та політичних переслідувань. Але також це час становлення національного феномену як частини соціально-історичних, наукових, психологічних та мистецьких досліджень. Це час концептуального зсуву від сприйняття українців як етнографічної більшості до сприйняття їх як реальної нації; час національного пробудження.
У цей період українські та європейські автори шукають нові шляхи розвитку, видозмінюють традиційну структуру роману, формуючи нову загальноєвропейську систему жанрів і стилів.
Модерністська література торкалася тем відчуження, фрагментації, розриву з традиціями, ізоляції, суб’єктивності, ненависті до цивілізації. Герой і автор модерністського твору — декадент із пристрастю до мистецтва та неврозу.
Звісно, для українських модерністів такі теми заглушувалися позалітературною ситуацією, зокрема цензурою та забороною публікацій українською мовою. Однак вони з’являються, хоча б частково, у творах «Великого сонцепоклонника», «Художника слова», «Поета української інтелігенції», «Поета вищої краси» — Михайла Коцюбинського.
Коцюбинський використовував і новаторські експерименти з текстом, хоч, можливо, не в таких масштабах, як його європейські сучасники. Загалом, дилема українських письменників полягала у внутрішній дихотомії: свідомість була зумовлена соціально-політичними потребами (народження нації), а уява — новою західною естетикою. Літературознавець Максим Тарнавський визначив головний недолік українського модернізму як нездатність авторів по-справжньому вирватися на свободу — у формальному плані.
Проте Коцюбинського можна справедливо назвати модерністом. Чому?
У пострадянських літературознавчих колах вели дискусії про те, чи можна називати Коцюбинського «справжнім» модерністом. Він усе-таки починав писати під сильним впливом етнографічної реалістичної прози Івана Нечуя-Левицького та психологічної реалістичної прози Панаса Мирного.
Але його подальші експерименти та стилістичні новації ознаменували початок зрілого періоду творчості й одразу викликали резонанс.
Першим усі порухи змін в літературі помічав Іван Франко (типовий Франко!). Ось що він писав про «молодняк» ще в 1904 році:
«[Нове], що вносять у літературу наші молоді письменники, головно такі, як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти. … Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна. … Відси брак довгих описів… і та переможна хвиля ліризму… відси й несвідомий наклін до ритмічності й музикальності…»
Застосування перелічених Франком новаторських технік відзначають не лише у творах, де вони були у фокусі— «На камені», «Цвіт яблуні», «Intermezzo», але й у таких оповіданнях, як «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Persona Grata», «В дорозі», «Фата Моргана» та «Коні не винні».
Коцюбинський вітав новизну європейської естетики на зламі ХХ століття й експериментував із новими стилями, зокрема імпресіонізмом.
Імпресіонізм — один із центральних напрямів модернізму.
Основним його завданням є передача особистих вражень і спостережень, плинних відчуттів і переживань, але не для зображення фотографічної реальності, а для захоплення сутності скороминущого моменту.
Ще зі школи ми знаємо Коцюбинського як імпресіоніста, а «Intermezzo» як класичний імпресіоністичний твір української літератури, тож пропонуємо зупинитися на іншому аспекті його експериментаторства — потоці свідомості.
Техніку потоку свідомості та імпресіонізм у літературі часто розглядають разом або взагалі вважають частинами одного цілого. Механізми того, як обидві техніки проявляються в тексті, дуже подібні. Але все ж між поняттями є певні відмінності: якщо імпресіоністичне письмо більше про пейзажність, візуальність, кольори, світло й тіні, миттєві враження від оточення, то потік свідомості — про внутрішні коливання думки, миттєві реакції на події, автоматизм процесу мислення та відсутність контролю оповідача над текстом.
«Цвіт яблуні» — перший текст Коцюбинського, що передає всю складність людської свідомості.
«Цвіт яблуні» автор написав у 1902 році. Нові підходи вимагали нової форми, тому Коцюбинський назвав цей текст етюдом.
У ньому автор зображує критичний момент життя персонажа — смерть його доньки «тут і зараз». Головний герой — письменник, який переживає суперечливі та складні почуття. Його пам’ять, всупереч власній волі, фіксує естетичні враження, щоб колись використати ці одкровення та спостереження як матеріал для майбутнього тексту.
Це характерна модерністська тема — дуальність природи людини, пошуки творчої ідентичності. Смерть сприймається як частина творчого циклу, свого роду просвітлення. Померти — значить створити, надихнувшись досвідом смерті, а створити — значить зробити життя нескінченним у своїй творчості. Це, безсумнівно, мотив та спадок модернізму.
Новаторство не закінчується на гіперпсихологізмі — текст фрагментарний, переповнений односкладними та обірваними реченнями, вигуками, в ньому відсутня традиційна композиція, чіткий сюжет чи конкретне місце дії. Етюд складається лише з мінливих калейдоскопічних вражень і потоку думок головного героя, безперервної саморефлексії та глибокого аналізу його переживань. Оповідач діє, споглядає, думає, одразу коментує свої дії та процес мислення, суперечить собі, відволікається.
Коцюбинський свідомо і чітко виходить за межі стилістичних обмежень реалізму. Літературознавець Ярослав Поліщук називає цей текст «маніфестом нової української прози». Критик та літературознавець Юрій Кузнецов — першим українським твором у стилі потоку свідомості.
Форму «Цвіту яблуні» не до кінця зрозуміли й підтримали сучасники Коцюбинського, як було видно з рецензій на етюд. Можна припустити, що це стало причиною, чому автор не продовжив руху в такому напрямку в наступних текстах.
Важливо, що письменник використовує модерністський прийом потоку свідомості у своїй творчій практиці навіть раніше, ніж, наприклад, Джойс та Вулф, чиї «Улісс» та «Місіс Делловей» вважають досконалими прикладами літератури потоку свідомості.
Це ще раз доводить належність української літератури до західноєвропейського літературного контексту та свідчить про те, що Коцюбинський був новатором не лише в українській, але й у світовій літературі, хоча й залишився там непоміченим.
Потік свідомості в різних його проявах можна простежити у творах Франка, Стефаника, Яцківа, Хвильового, а імпресіоністичні тенденції є в прозі Марка Черемшини та Ольги Кобилянської. Пізніше ці традиції продовжили та розвинули Павло Тичина, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Володимир Винниченко та інші автори.
Може, у нас і немає Джойса, але в нас є Коцюбинський — і цього року йому виповнилося 160. Тож домашнє завдання для вас — перечитати улюблені тексти або ж відкрити для себе нові, та поглянути на його прозу під іншим кутом.
Джерела
- Гундорова Т. ПроЯвлення слова: дискурсія раннього українського модернізму / Т. Гундорова. — Вид. друге, перероб. та доп. — К.: Критика, 2009.
- Кузнецов Ю. Феномен потоку свідомості в українській літературі та його психоаналітична реконструкція / Ю. Кузнецов // Психологія і суспільство – 2019. – №2. – с. 27-43.
- Коцюбинський М. Цвіт яблуні
- Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. – Вид. друге, перероблене і доповнене. – Київ: Либідь, 1999.
- Поліщук Я. Інверсія смислів у текстовому діалозі (М. Коцюбинський – М. Хвильовий) / Я. Поліщук // Studia Ukrainica Posnaniensia – 2014. – №2. – с. 271–282.
- Humphrey R. Stream of Consciousness in the Modern Novel / R. Humphrey. – Berkeley : University of California Press, 1954. – 129 p.
- Struk D. Mykhailo Kotsiubyns’kyi: The Modernist Prose Writer
Авторка: Ліна Моставлюк
Редакторка: Сніжана Мала
