Про конспірологію, яка не обмежується рептилоїдами та колами на полях. 

Від 25 липня у львівській «Дзизі» стартувала виставка Сергія Греха, присвячена теоріям змов. Варто вам увійти у виставковий простір — за вами починають стежити. Буквально, бо на стіні в кінці коридору висять телевізійні тарілки, а з них дивляться намальовані очі.

Варто почути назву проєкту, як уява малює істот із людськими тілами та головами ящірок у чорних плащах, загублені на дні океанів піраміди та сяйливі диски над фермерськими полями. Власне, Грех працює саме з цими сюжетами — усі вони інтуїтивно зрозумілі, бо вже давно розроблені в масовій культурі. Пригадуємо стоси книжок про самоусвідомлені комп’ютери, що захоплюють планету, і сотні телеграм-каналів, які пов’язують 5G-вишки та чипування. 

Та що ж саме зачепило художника в цій тематиці, аби він присвятив цій серії чотири роки роботи?

Де народжується конспірологія?

Почнімо з того, що ж таке теорії змови. Існує кілька визначень: дехто каже, що це обов’язково хибна нав’язлива ідея про вплив елітних кіл на суспільство, а інші стверджують — теорія не обов’язково має бути хибною. Для неї просто не знайшлося переконливих підтверджень. 

Конспірологія починається там, де закінчується визначеність. Тут простежуємо зв’язок із теорією еліт — вірою, що існує обмежена прихована спільнота, яка впливає на світові процеси. Набагато легше повірити в те, що світові кризи — наслідок глобальних політичних ігор масонів, а пандемія — змова фармацевтичних компаній. А також у те, що для цих явищ є зрозуміла для людського мозку причина, а окрема людина не помітила її, бо від неї це спеціально приховали. Тут ідеться одночасно про впорядкованість світу, бо ж ніщо не відбувається просто так, і про зняття відповідальности, бо за людину нібито вже давно все вирішили. 

Теорії змов — це потужний інструмент самозаспокоєння, оскільки вони дають просте пояснення складному світу.

Причини вірити

За мету митець мав не пояснення якоїсь конкретної теорії змови. Він радше рефлексував на тему потреби людини знаходити та створювати такі теорії, вірити в них. 

Період роботи над серією спершу випав на час пандемії COVID-19, а пізніше — повномасштабну війну. Обидві події розхитують звичний стан речей і породжують багато фактичних небезпек для життя. Ідеальні умови для проростання недовіри та забобонів. Із упевненістю можна сказати, що проєкт не про самих лише ілюмінатів. Він про те, як кожна людина може замкнутися в системі власних уявлень про світ, аж поки вони не почнуть переходити межу фантастики. 

У наш час кожен справді живе у своєму особистому світі, оскільки кількість індивідуальних досвідів уже й не обрахувати, не кажучи вже про кількість джерел інформації та наративів. Це й стає причиною регулярного розколювання українського суспільства у питаннях, де мала би бути повна єдність. Виставку можна сприйняти як поштовх шукати спільне у різному, аби не втратити зв’язок із реальністю. Аби пам’ятати, що навіть у такий невизначений час існує незаперечна дійсність.

Тож картини із цієї серії не лише про зміст теорій змов, а ще й про те, як народжується віра. Про те, як непевність можна замінити на наратив.

Робота з кольором та простором

Грехові картини написані в абстракціонізмі та фігуральному сюрреалізмі. Купа дрібних елементів, які насправді-то й не виходить до кінця поєднати між собою, але всі разом вони створюють певну гармонію та суцільним зображенням лягають у свідомість. Приблизно ж так і працюють теорії змови — завжди є достобіса ниточок, які вибиваються, але на них легко не зважати, якщо вчепитися за саму суть. Усе непотрібне чи незв’язне саме собою відходить на задній план, стаючи скоріше простором для подальшого вигадування, ніж причиною не вірити.

Грех використав у роботах м’які пастельні кольори, лише подекуди ставлячи насичені коралові або сині акценти. Виникає враження, ніби дивишся через очі людини, яка вірить у те, що намальовано — картини легкі та ненав’язливі, як щось, до чого дуже звик. Лише коли вглядатися в образи, стає не по собі — ніби звідусіль за тобою стежать. 

Проєкт увійшов у повну гармонію з простором «Дзиґи». У залі чудово чути, що відбувається за скляними стінами у закладі і живу музику згори. Ця частина простору одночасно з’єднана з рештою, але все-таки і якась окремішня. Тут значно менше людей та динаміки. 

Проміжки між картинами великі, ніби спеціально залишено простір додумати, що могло би бути зображено саме тут. Аж поки це не стає нав’язливим: останні три стіни цілком порожні — нагода подумати про те, які теорії творяться зараз навколо нас. На стіні, в кінці довгого коридору, висять теледиски із зображеннями очей. Гладач стає частиною створеного тут світу і водночас піддослідним, викраденим інопланетянами, або ж загіпнотизованим урядом.

Авторка: Ліза Козловець

Редакторка: Сніжана Мала