Одна з найвідоміших режисерок, яка знімала авангардні короткометражки, любила вуду, танці та зневажала Голлівуд.
Мая Дерен — авторка фільмів, яка народилась у Києві та реформувала незалежне кіно в Америці. Дерен підтримувала експериментальні фільми, заснувавши «The Creative Film Foundation» для допомоги режисерам і режисеркам такого напряму.
Вона — киянка, що змінила незалежний кінематограф своїми магічними стрічками. Мая Дерен, яку називають «матір’ю» американського авангардного кіно, випустила 6 короткометражних фільмів та книгу про гаїтянське вуду. Її дебютна стрічка «Полудневі тенета» 1943 р. — перлина незалежного кіно, яка викликала фурор на Каннах та отримала Ґран-прі.
Кожна робота — зображення її світу, емоційної особистості та щира любов до кінематографа. Бувши центральною жіночою фігурою експериментального кіно 1940-х рр., Мая Дерен мала характерний стиль у фільмах, який поєднував собою сновидіння, танці та транс. У її творчості знайшли натхнення імениті режисери, серед яких культовий Девід Лінч.
Ранні роки мисткині
Елеонора Деренковська, таке справжнє ім’я режисерки, народилася в Києві у 1917 р. у сім’ї психіатра Соломона Деренковського та Марії Фідлер. Коли дівчинці виповнилося 5 років, її сім’я емігрувала до США. Елеонора кілька років відвідувала школу в Женеві, а згодом, повернувшись, навчалась в Сиракузькому університеті, де вивчала журналістику. Там вона познайомилася зі своїм першим чоловіком Ґреґорі Бардеком, студентом-активістом. Мая, здобувши освіту в галузі англійської літератури, почала цікавитись фотографією, кінематографом та поезією, але вона вважала себе «поганою поетесою». Пізніше вона працює секретаркою у Кетрін Данхем — «королеви чорного танцю», що вплинуло на становлення Дерен як режисерки.Одружившись вдруге, з чеським емігрантом Александром Гакеншмідом, Елеонора стає Маєю Дерен, а нове ім’я означає зі санскриту «ілюзія». Разом із чоловіком вона знімає експериментальний фільм, в якому робить першу спробу передати свій магічний світ через кінематограф.
Фільм, що змінив авангардне американське кіно
Мая Дерен випускає 14-ти хвилинну стрічку у 1943 р., яка надалі стає найвагомішою роботою американського авангарду — «Полудневі тенета». Чорно-білий фільм нагадує повторюваний сон, в якому лише дві фігури: протагоністка, яку зіграла сама Дерен та загадкова чорна фігура з дзеркалом на обличчі. Просякнута нереальністю, стрічка — поетичний тандем танцю та трансу. У фільмі достатньо символічних предметів: квітка, ніж, ключ, які можна тлумачити з фрейдистського погляду. Сама режисерка заперечувала схожість її фільмів із фільмами сюрреалістів.
Для Маї головним завданням було відобразити почуття та емоції людини, а не зафіксувати саму подію. Глядач поринає у внутрішній світ героїні, де її таємничі сни змінюються на реальність. В епізоді за епізодом розкривається містичність подорожі протагоністки. Глибокі душевні переживання героїні стають основним фокусом у фільмі. Вражає також візуальна частина, монтаж та рухи камери — усе це створює неповторний світ, який Дерен створила у своєму з чоловіком будинку з бюджетом лише у 250$.ʼ
Подальша творчість
Наступна короткометражна стрічка «На землі» (1944) починається там, де закінчується її дебют — у морі. На відміну від попередньої роботи цей фільм виводить назовні приховану динамічність зовнішнього світу. Мая знов грає головну роль, де вона народжується з пінистих хвиль та з’являється на піску, немов русалка. Допитлива героїня вирушає в химерну сновидну подорож та руйнує простори місця та часу: переміщення по дереву змінюється на галасливу буржуазну вечірку, члени якої не помічають жінку, а вихід з дерев’яного будинку переносить Маю на вершину великої скелі біля моря. Знайти свою ідентичність — ось головна мета, яку ставить перед собою Дерен, вирушаючи у вир різноманітних подій.
Дерен обожнювала танець, зазначаючи, що у кіно вона може «змусити світ танцювати». У її наступній роботі «Вправа з хореографії на камеру» (1945) танець не тільки стає ядром стрічки, а й передає силу людського тіла. Плавні та різкі, повільні та швидкі рухи танцівника Таллі Бітті у різних локаціях режисерка ставить на передній план. Вона синтезує все це в єдине ціле, що вводить глядача в гіпноз. Завдяки Кетрен Данхем танець стає основною пристрастю в житті режисерки та починає проявлятися в роботах. Дерен знімає «Ритуал у трасфігурованому часі» (1946) та «Медитація на насильство» (1948) — фільми, в яких хореографія стає головним елементом візуалу, а камера стає повноцінним учасником кінорозповіді.
Подорож на Гаїті та захоплення вуду
У 1947 р. Дерен розлучається з чоловіком та відправляється в 9-місячну експедицію на Гаїті. Ця країна не просто залишила слід у її творчості — режисерка повністю захоплюється їхньою культурою, а саме ритуалами й практиками вуду. Отримавши стипендію Ґуґґенгайма і ставши першою лавреаткою за творчу роботу в кіно, вона вклала ці гроші в поїздку на Гаїті та на створення її наступного фільму. «Гаїтянська зйомка» — величезний матеріал, який так і не був опублікований за житті мисткині. Проте Дерен випустила книгу, яка стала етнографічним скарбом — «Божественні Вершники: Живі Боги Гаїті», що детально описує тонкощі релігії вуду.
Протягом 7-ми років режисерка тричі відвідувала Гаїті, дедалі більше занурюючись у їхню релігію та знімаючи багато фото-, відео- та аудіоматеріалу. Мая, яку корінні жителі тепло приймали, стала безпосередньою учасницею церемоній, допомагала проводити їх. Стан одержимості не є божевіллям, вважала Дерен, але є присутністю богів і божественної енергії в трансі. Це відображено у фільмі, який згодом був завершений її третім чоловіком Тейдзі Іто та його дружиною у 1977 році. Глядачеві передають сутність трансу: рухи, танці, трансформації учасників ритуалу майстерно зображені на екрані завдяки панорамуванню та сповільненій зйомці.
Остання робота
«Саме око ночі» (1955) — цим фільмом завершується творчість та життя Маї Дерен. Для цієї кінострічки вона співпрацювала з відомим хореографом Ентоні Тюдором. Остання робота авторки — квінтесенція її творчості, яку сама Дерен називала «балетом ночі». Знову не обійшлося без танців, де учасники кружляють у чорному просторі, яке нагадує безмежне небо з зірками.
Здоров’я Дерен в останні роки життя погіршувалося. Вони з Тейдзі Іто жили скрутно, їм не вистачало грошей навіть на їжу. Останній дріб’язок подружня пара могла витратити на корм для своїх кішок, яких Мая обожнювала. Режисерка була вкрай емоційною, запальною і вразливою, що позначалося на її самопочутті. Аби представляти фільми публіці, вона вживала амфетаміни, які приймала за «вітаміни». У п’ятницю, 13 жовтня 1961 року, у віці 44-ох років Маї Дерен не стало через крововилив у мозок. Оточення по-різному називало причину смерті режисерки в такому молодому віці. Посилалися на вживання наркотичних препаратів, її лють і темперамент, виснаження і навіть вплив вуду.
Внесок у кінематограф
Мая Дерен — авторка, фільми якої мали власну неповторну реальність і спонукали наступників до створення своїх кінострічок. У роботах сучасного Девіда Лінча «Внутрішня імперія» та «Малголленд Драйв» помітні ідеї фільмографії Дерен: мотиви, двійники, стан, подібний до сну. Режисерка надзвичайно вплинула на американське незалежне кіно: окрім послідовників в особі Стена Брекеджа — піонера експериментального кіно, у 1986 р. Американський інститут кіномистецтва заснував нагороду Маї Дерен, аби відзначити незалежних кінематографістів.
Короткометражні експериментальні стрічки дозволили Маї Дерен змінити незалежне кіно 1940-х років і ввійти в історію кінематографа як неординарна особистість, що палко любить фільми, хореографію і котів.
Авторка: Олександра Колосовська
Редакторка: Сніжана Мала
