Про традиційну «тусовку», її цінності та шляхи залучення молоді
Донедавна, чуючи вираз «українські народні танці» або «українська традиційна культура», більшість уявляла сукупність нав’язаних радянською, а пізніше російською пропагандою, стереотипів. Українські традиції вважалися притаманними лише селу, тобто позбавленими смаку та неактуальними. Від початку повномасштабного вторгнення усвідомленість українцями цінності власної спадщини лише зростає, завдяки чому відбувається своєрідне повернення до витоків: посеред міста все частіше трапляються люди, одягнені у вишиті сорочки і традиційні прикраси, а українська мова у зросійщених мегаполісах перестає бути винятковим явищем. Однак ще задовго до того, як це стало мейнстримом, існувала спільнота, зацікавлена дослідженням традиційної культури в усіх її проявах.
Чим відрізняється «тусовка» від інших мистецьких осередків
Саме цінності роблять ту чи ту спільноту унікальною. За словами Андрія Левченка — музиканта, співзасновника простору традиційної музики «Рись» та автора проєкту «Bubny in Ukraine», світогляд, що об’єднує традиційну «тусовку», базується на небайдужості до власного коріння, родинної історії.
Значна частина ентузіастів має схожий бекґраунд, а саме зросійщених батьків, які у свій час відмежувались від традицій старшого покоління та успадкували радянський тип мислення, друзів, які кохають, страждають та розважаються під російську музику, і звісно школу, де про українські звичаї згадують в кращому випадку на Великдень. У більшості зіткнення з української культурою сталось у свідомому віці, дехто навпаки перебував у середовищі з пелюшок. Незважаючи на протилежність, обидва досвіди є цінними і, з огляду на сучасні реалії, доволі унікальними.
Одним із поштовхів до більш активних дій та гуртування однодумців стали Революція гідности й початок російсько-української війни. «Тусовка» завжди цінувала серйозний підхід у збереженні автентики: ні у кого не виникало питання осучаснювати традиції або робити їх частиною поп-культури. Неважливо, ти неофіт чи вже давно в осередку, головне ― бути зацікавленим.
До речі щодо осучаснення: існує міф про те, що як тільки почнеш співати фольклор і носити вишиту сорочку ― станеш бабусею. На жаль чи на щастя, цього з вами не станеться, та й друге дихання не відкриється, але ви отримаєте дещо цінніше ― нові знання і натхнення від спілкування з активними людьми.
За словами Андрія: «Осередок існував і раніше, він був скоріше про дослідників, які їздять в експедиції, ходять на конференції, мають гурти». Переважно люди збирались навколо музею Івана Гончара, де відбувались різноманітні музичні й танцювальні події, а також освітні заходи. Разом із гуртом «Божичі», який існує з 1999 року, можна було відправитись у фольклорні експедиції, як свого часу зробив Андрій.
За його словами, одного разу в метро йому трапився постер «Божичів» із закликом почути голос предків. А ось щоб дізнатись, хто власне такі ці предки і чому їхній голос цінний, Андрій сконтактував з гуртом і відправився на байдарках досліджувати села і збирати різноманітний матеріал.
Наразі, щоб стати частиною спільноти, не потрібно мати музичну чи фольклористичну освіту, найважливіше ― бути небайдужим, хотіти самостійно докопуватись до витоків. Можна досліджувати архіви, спілкуватись із сусідськими бабусями, слухати записи на YouTube, або ж робити усе одночасно.
Однак на питання, чи має традиційна культура набути масового характеру, або ж лишитись предметом дослідження вузького кола ентузіастів, музикант відповідає: «Коли щось стає більш поширеним ― автоматично стає менш якісним, узагальненим, ми не про це дбаємо. Ми дбаємо про свідомий підхід в усьому, бо ми ― люди ХХІ-го століття, і хочемо, щоб традиційна музика продовжувала жити».
На думку Богдани Онопчук ― співачки, бандуристки та викладачки традиційних співів, основними цінностями спільноти є безбар’єрність та ліберальність, бо, незалежно від політичних поглядів та віросповідань, будь-хто може доєднатись, не жертвуючи власними цінностями, натомість досліджуючи нові, спільні для осередку теми: «Тусовка цінна своєю простотою, щирістю і доступністю, бо до неї не потрібен відбір».
Це дійсно так, адже одна із засад спільноти ― гуртуй довкола себе. Передусім нікого не цікавить твоя освіта чи соціальний статус, важливим є вибір людини долучитися та відкритися чомусь новому і незвичному.
Свого часу Богдана потрапила до гурту «Божедари», почала шукати автентичні пісні і співати їх у будь-який час, у будь-якому місці. Зараз викладає традиційні співи і показує, що це під силу кожному: «Нині людина може бути сучасною, мати соцмережі і одночасно з цим досліджувати автентику, архаїчні традиції».
Донедавна вважалось, що українські традиції не пристосовані до сучасного ритму і стилю життя, та Андрій Левченко і Богдана Онопчук доводять протилежне. І справді, слухаючи Лану Дель Рей чи «Chemical brothers», працюючи на кількох роботах, маючи оточення з різними інтересами, можна присвячувати вільний час тому, що дійсно близьке і має цінність особисто для вас.
Богдана вважає, що нарешті з’явилося розуміння того, що безпосередньо кожен з нас має відстоювати і плекати традиційну культуру, інакше на неї чекає забуття: «Йде боротьба не лише за людей і міста, а й за те, щоб пропаганда не знищила нашу спадщину».
«Тусовка» в першу чергу про спільноту, а вже тоді ― про музику, танці, співі, декоративно-ужиткове мистецтво. Тут присутній акцент на особистості, її унікальному досвіді та вміннях.
Отже, спільноті притаманні інклюзивність, щирість, активність та впевненість у тому, що традиції мають відроджуватись і ставати частиною сьогодення.
Чому важливо залучати молодь
Переважна більшість «тусовки» ― це студенти, які знайшли однодумців саме в осередку традиційної культури. Наприклад, Марта Нечипоренко, студентка кафедри соціології в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, каже: «Ми працюємо спільно, співаємо, розважаємось, і активізмом займаємось».
Наприклад, феноменом є проєкт «Артіль» ― ініціатива для ефективного збору коштів на потреби війська, яка також «організовує музичні і лекційні офлайн події для учасників, формуючи спільноту однодумців, які не лише донатять, але й спілкуються та проводять час разом».
Богдана вважає, що події, які влаштовує традиційна спільнота, задовольняють базові потреби молоді, серед яких соціалізація, освіта і, звісно, розваги. До прикладу, на танцях можна не лише знайти друзів, а й активно провести час та дізнатись більше про традиційну культуру.
Яскравим прикладом є Великдень, який цього року відбувся на території Софії Київської. Як зазначає Богдана, навколо собору розважались як молодь, так і старше покоління, тут вони обмінювались досвідом та святкували, як і 100 років тому, що вказує на тяглість традиції.
Деякі підлітки соромляться брати участь у подібних заходах та досліджувати українське через нав’язані російські наративи, але за словами Богдани, традиційне тому і чіпляє, бо воно справжнє: наші звичаї були сформовані українцями для наступних поколінь українців, що робить їх доступними всім, незалежно від бекграунду, віку, національності тощо.
Однозначно варто займатись освітою дітей на державному рівні, впроваджувати заняття, під час яких учні будуть знайомитися зі справжньою українською культурою та безпосередньо до неї доторкнуться, через що зникне барʼєр і зʼявиться відчуття причетності до забутих, інколи спаплюжених протягом сторіччя традицій.
Для зацікавлення молоді не треба застосовувати примус. Якщо показати на практиці, що співати і танцювати з друзями, розважатись на Андріївських вечорницях, вітати друга з Днем народження піснею «Многая літа» ― це весело, сучасно та органічно, то можна повернути молоді втрачену можливість розвиватися в умовах, де плекають традиції та не існує комплексу меншовартости.
Відродження традицій ― справа міста
Складається враження, що традиційна культура зникає із сільського середовища та стає, на диво, звичною для міського. За словами Богдани, мода на питомо українське позитивно впливає на світогляд: українське перестає бути смішним і низькосортним, відтепер круто міксувати відтворений автентичний одяг і сучасні речі, сидіти в барі, наспівуючи народні пісні, адже радянська окупація надовго вкрала цю можливість.
Мегаполіси потихеньку оговтуються від впливу російської культури, в той час, як провінційні містечка намагаються позбутись кліше «села». Наприклад, переїжджаючи до великих міст, підлітки намагаються стати частиною оточення та відмовитись від попереднього досвіду, спілкуючись російською мовою, слухаючи російських виконавців та інше. Як 50 років тому, так і зараз існують закріплені стереотипи про безмежні можливості міста і суцільний занепад одразу за його межами.
За словами Андрія Левченка: «Те, що раніше було в сільському середовищі, тепер живе в міському, це нормально. Бо раніше у містах панувала російська культура, польська, а тепер нарешті повертається українська». Це можна назвати «природним» процесом деколонізації, який відбувається з легкої руки тих, кому не все одно і кому болить наша частково забута культура.
Також Андрій розповів про цікавий випадок: «Пише мені один хлопець, 14 років, з Дніпропетровської області: “Я по ваших відео зробив бубон і навчився грать, я взагалі люблю етнографію” Почав борщ варити, пироги, піч глиняну сам зробив. І ось наче після 2000-х народжується кент, який, в хорошому сенсі, як старий дід, з того часу. Він користується телеграмом, фейсбуком… Він може стати другим Ярмоленком*, чи ще кимось».
*Панас Ярмоленко – український народний художник, представник “наїву”.
На жаль, поширеною тенденцією у маленьких містах і селах лишається упереджене ставлення до звичаїв і традицій, які раніше були частиною побуту. На думку Андрія, село, в якомусь сенсі, буде оновлюватись завдяки людям із міста, які приїжджатимуть і приноситимуть із собою нове, або забуте старе.
Як можна доєднатись
«Раніше традиційна “тусовка” була сакральною, закритою, і в цьому не можна звинувачувати людей. Дослідники традиційної культури та просто зацікавлені люди зіштовхувались із висміюванням та неосвіченістю суспільства в цілому. Ще 5 років тому це була справа небагатьох ― тих, хто дійсно «горів» цим… На той час не було стільки ресурсу запрошувати у свій вузький осередок чужинців і пояснювати їм базові речі», ― стверджує Богдана.
Тепер не існує такого чіткого розмежування між «своїми» та «чужими», а єдиним табу для спільноти лишається любов до російської культури і зневажання власної.
На жаль, зміни настали не одразу, а з плином років і кропіткої роботи ентузіастів, завдяки чому з’явилось безліч нових музичних гуртів, як ось «ЩукаРиба», «ДваТри», «Збитень», відкрився фізичний простір традиційної музики «Рись», який був заснований ще у 2014 році Катериною Капрою та Андрієм Левченком, з’являються проєкти зі збирання та оцифрування як матеріальної, так і нематеріальної культурної спадщини.
Завдяки соцмережам дізнатись про подію можна з легкістю. Як каже Андрій, є простий алгоритм: «… люди приходять, наприклад, на танці на Алеї художників, можуть послухати, зрозуміти, про що це, і коли вони захочуть більше дізнатись, то йдуть на сайт «Рисі» чи інші ресурси, приєднуються до майстер-класів».
Наприклад, простір традиційної музики пропонує курси гри на бубоні чи скрипці як для новачків так і знавців, заняття з гуртових співів і танців, лекції з викладачами та дослідниками, а також подкаст для поціновувачів фольклорних експедицій і не тільки «Ріж вірьовку».
Окрім цього важливою є співпраця з художниками, діджеями, закладами, наприклад, на подолі в Культурному Центрі «Спаська 13» періодично влаштовують традиційні святкування, вечірки і навіть проводи у військо. З розповіді Марти, на Спаській усі гуртом проваджали одного з учасників капели «Збитень» Клима Палія, водночас поєднуючи традиційне і сучасне: співали рекрутські пісні, повʼязували на Клима стрічки і хустки, грали музику і дарували аптечки та інші речі, потрібні у війську.
Нещодавно відбувся перший струнно-смичковий рейв у Києві, де можна було потанцювати одночасно під техно і традиційну музику. Щодня анонсують нові події, тож можна прийти подивитись, зробити гарні фото і, за бажанням, потанцювати. Завдяки тому, що збільшується попит, зростають можливості спільноти, а разом із тим традиційні події стають невід’ємною частинкою буденності.
Невдовзі може статись так, що прогулюючись ввечері парком, можна зустріти компанію, яка співатиме традиційних пісень, а за рогом у затишному дворику ― танцюватимуть польку, баламута чи краков’як. Це цілком залежить від нас: стануть традиції невід’ємною частиною сільського і міського життя, чи лишаться згадками про минувшину. Те, що може зробити кожен з нас ― це бути залученим і надавати розголосу тим подіям, які відгукуються вам особисто.
Зараз існує вибір ― у вільний час відвідувати заходи, цікавитись родинною історією, або ж зануритись у традиційний осередок з головою, бо «є що шукати, є куди копати, і це цікаво», ― Андрій Левченко.
Джерела:
Авторка: Ольга Шемуда
Редакторки: Сніжана Мала, Анастасія Перепеличенко
