Цього року святкуємо 120 річницю публікації одного з найконтроверсійніших творів сучасної української літератури — автобіографічного роману «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського. Чому за часів життя автора цей текст так і не видали повністю, які стосунки пов’язували автора з Лесею Українкою та чому Радянська влада почала переслідувати батька української орієнталістики?
Найвідоміший сходознавець XX століття народився у 1871 році на Волині, мав кримськотатарське і польське коріння. За різними підрахунками опанував від 16 до 60 мов і діалектів. Коли студіювався у Києві, перейнявся ідеями націонал-демократів. Допоміг заснувати Українську академію наук і опікувався її співробітниками, як власною родиною.
Він вважав право народу на власне самовизначення ключовим аспектом свого життя. У своїх роботах наголошував на нагальній потребі розвитку власної наукової спільноти без участі російської сторони. За життя видав понад 500 праць з гуманітарних дисциплін, включаючи українську історію та філологію. Та у літературу увійшов як автор модерністської перлини, яка досліджує гомоеротичні відносини та соціальну відчуженість сучасної людини.
У пошуках світла
Дитиною він ріс у проросійській сім’ї, а вищу освіту отримував у Московському інституті. Пізніше їздив на окуповані західноукраїнські землі читати лекції за указкою комуністичної партії. Його шлях був настільки суперечливим, що і дотепер викликає дискусії.
Поворотним моментом стало для нього навчання у Колегії Павла Ґалаґана. На той момент це був один із головних незалежних проукраїнських осередків. Там він по-справжньому захопився українським питанням і пізніше сказав про себе сам: «…я знацця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні. Хоч я родом не вкраїнець, але цілком проукраїнився».
У Москві він продовжує проукраїнську діяльність паралельно із академічною працею. В цей час він видавав як власні наробітки, так і переклади. Мав багато знайомств і зарекомендував себе як спеціаліста, за що отримав грант на експедицію по Лівану та Сирії. Його дослідження з культури Сходу досі зберігаються в Академії наук, не втрачаючи своєї актуальності.
Цей досвід він виклав у своїй поетичній збірці «Пальмове гілля». Один із циклів, що називається «Нечестиве кохання. Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата», присвячено Всеволоду Міллеру, його колезі та другу. В усіх рядках поезії відчувається ніжність до чоловіка та їхня юнацька збудженість:
«Біль у серцю… Сперло духа…
Вся моя істота слуха:
Хто-б се міг тепер прийти?
Може Ти?… Напевне Ти!»
Його ідентичність різко контрастувала із тим, яким мав би бути типовий академік. Навіть сьогодні його вплив є надважливим. Він прагнув бути собою, розмовляти своєю мовою та відчувати приналежність до спільноти. Українська самобутність для Кримського — це не просто факт народження на окремій території, а свідомий вибір.
Ми й досі маємо справу з тими самими імперськими міфами, проти яких він виступав. Його постать — це не тільки про минуле. Це про тепер. Про те, що національна незалежність й особистісна свобода — речі, за які варто стояти. Кримського заарештували в 1930-х після звинувачень в «буржуазному націоналізмі». Помер у таборі. Могили немає. Але є пам’ять. І ця пам’ять сьогодні говорить голосніше, ніж будь-коли.
Краплина у морі
Кримський був не просто діячем науки, а борцем за її існування. Завдяки йому створилось підґрунтя для наступного покоління дослідників. У той час, коли українська наукова спільнота не мала перспективи, він зосередив у своїх руках її минулі традиції.
Він вважав, що мова — це серце нації. Тому й долучився до створення одного із найбільших російсько-українських словників, яких маємо на сьогодні. Разом із колегами він досліджував справжню, питомо українську лексику. В основу лягли різні тексти: від Біблії до «Кайдашевої сім’ї». Не оминав діалектів й навіть жаргонних виразів. Завдяки йому навіть зараз можемо прослідкувати згубний вплив імперської мовної політики.
Працюючи вченим секретарем НАН, він ніс відповідальність за всі операційні процеси. Коли установа переживала фінансову кризу, він шукав допомогу через особисті контакти. Від комуністичної партії домагався додаткового бюджетування. За його ініціативою в статуті Академії закріпили норму: усі наукові праці мають писатися виключно українською. Для Кримського це було принципово — не просто дослідження заради науки, а наука в ім’я української спадщини.
Разом із цим Кримський підтримував зв’язки з тими, хто теж виборював майбутнє України: Симоном Петлюрою, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим. Однією з його найближчих подруг була Леся Українка. Вона присвятила йому свою поему «В катакомбах», для якої він виступав історичним консультантом. Після її смерті написав мемуари «Із спогадів щирого друга» — теплу й особисту розповідь про їхню дружбу.
Від радянської влади ці прагнення не могли залишитися непоміченими, тож останнє десятиріччя його життя пройшло в злиднях та утисках. Спочатку його відсторонили від академічної роботи. А Миколу Левченка, головного помічника й свого названого сина, заарештували під час сфабрикованої справи над Спілкою визволення України. Влада намагалась притягнути до справи й Кримського. Левченко захищав батька, за це його осудили та відправили до ГУЛАГу. Отримати свободу вдалось лише після визнання чоловіка психічно хворим та непридатним до праці. Зрештою Кримського теж заарештували та етапували за його «контрреволюційну діяльність».Така ціна за те, щоб бути собою — і не мовчати.
Кримський жив на зламі епох і працював так, ніби вже знав: усе, що він робить, доведеться відстоювати з боєм. Культурна спадщина нації тримається не на високих гаслах, а на людях, які щодня не дозволяють їй зникнути. Він свідомо робив усе, щоб у нації була мова, памʼять і шанс на майбутнє. І навіть коли система зламала все навколо, він залишався на місці: в архівах, у словниках, у дрібних деталях своєї великої роботи.
По ту сторону кохання
Дослідження літературного надбання Кримського залишає за собою більше питань, ніж відповідей. Сам він намагався спростувати той факт, що більшість його творчості є автобіографічною, а персонажі роману «Андрій Лаговський» мають реальні життєві прототипи. У збірці «Пальмове гілля» його літературний герой – ще недосвідчений юнак, що переживає муки свого невикритого кохання. Про об’єкт почуттів нам достеменно нічого невідомо, нерозкритими до кінця є його сором на грані зі звіриним острахом бути пійманим. Він сам називає своє кохання нечестивим:
«Я знаю: нечестиве те кохання,
Яке на мене отепер находе:
Злочин воно в очах людей,
Злочин воно в природи…»
Кримський багато подорожує країнами Західної Азії. Там він ближче знайомиться зі східною культурою, де гомосексуальність не була таким табу, як у тодішній Європі чи СРСР. Зрештою, його герой приймає себе і дозволяє собі відчувати — так, як підказує серце:
«Та ні, воно в природи не злочин!
Його ж мені вона сама натхнула,
До нечестивого чуття
Сама мене попхнула.
Як я родитись мав на білий світ,
Дак не питавсь ніхто моєї згоди…
Я маю право в с е любить!
Оце закон природи!»
Повертаючись з експедиції, він ділиться своїми спостереженнями в листуванні з Іваном Франко. Згодом Кримський часто подорожуватиме країнами Сходу, Кавказом, Туреччиною, близькою Азією. Свої подальші емоційні переживання він викладе у збірці «Бейрутських оповідань».
Його magnum opus, роман «Андрій Лаговський» складається із 4 частин, але за життя було опубліковано лише перші два розділи. Це складне, багатошарове дослідження внутрішнього світу інтелігента, який не вписується в рамки свого часу — ні фізично, ні ментально. Кримський зазнав багато критики у свою адресу за цю роботу, навіть від Лесі України. Їй текст здався занадто депресивним. А пряма критика тодішнього імперського режиму та гомоеротичні мотиви завадили йому опублікувати наступні розділи — примирення із своєю природою та повернення до України.
У центрі сюжету — життя замкненого і хворобливого інтелігента. Він навчається у Києві, а літо проводить на підробітках або у селі з матір’ю. Андрій одразу справляє враження досить меланхолійної людини. Його мучать «розстроєні нерви», астма та панічні атаки. В одному з епізодів, після особливо емоційної сцени, він вдається до самопошкодження, сильно прокушуючи собі пальця. Його відносини із матір’ю стрімко погіршуються через презирство до її «плебейської жилки». Єдиним виходом він бачить своє негайне повернення до Києва.
У другій частині розгортається ще одне літо. Тепер вже професор Лаговський подорожує із сімейством генерала Шмідта новоокупованими територіями Туапсе. Історія геноциду черкесів, корінного населення цих земель, а також загарбництво їхнього краю, розвивається на фоні внутрішніх конфліктів Андрія. Через його репліки тут вже прямо говорить Кримський. Він різко засуджує політику росіян, які ігнорують історію й культуру підкорених народів. На цьому тлі — глибока внутрішня самотність і тиха боротьба з минулим. У тексті звучать антиколоніальні й водночас україноцентричні мотиви. Це не просто роман про долю окремої людини, а про відчуження і спротив як спосіб бути.
Центральною темою роману є стосунки Лаговського із трьома синами Шмідтів, Володимиром, Аполлоном і Костянтином. Відносини із Володимиром, старшим із братів, є найбільш драматичними: юнак буває нарцисичним і навіть подекуди агресивним. Ці епізоди вносять ще один важливий шар у розуміння твору: інтимність і тілесність, яка в романі подається не як щось скандальне, а як глибоко людське. Емоційна прив’язаність героїв по своїй суті незручна і напружена, але ніколи не поверхнева.
Андрій тут не просто ментор. Він грає роль емоційного регулятора і тієї єдиної стабільної опори, якої позбавлені сини Шмідтів у своєму імперському просторі. За його прихильністю до хлопців стоїть дещо глибше за романтичну симпатію. Це людське прагнення близькості й потреба у прийнятті. Поведінка імпульсивного Володимира постійно контрастує з лагідністю Андрія. Він плекає та утримує на собі все їхнє психоемоційне навантаження, не дозволяючи хаосу зруйнувати цей зв’язок.
У цих сценах читач опиняється перед щемкою й чесною картиною: так виглядає прихована, табуйована ніжність у чоловічих стосунках, яка в добу Кримського просто не мала простору для визначення. І ця емоційна щільність, відсутність моралізаторства й абсолютна щирість робить цей роман напрочуд сучасним.
Неподільна праця
Не можна знищити імперію, не вбивши у собі її раба. Майже усе його життя було сповнене боротьбою за вільну і незалежну державу, її мову та історію. Культурне значення його літературних надбань неможливо перебільшити у контексті нашого сьогодення. Андрій Лаговський, як і його прототип Агатангел Кримський, вбачав своє призначення у праці наукових досліджень, що збагачує суспільство, в якому існує.
Що прочитати, аби дізнатись більше:
«Сам своє щастя розбив» — Агатангел Кримський, поезія. «Самотою на чужині. Уривки із щоденника» — Агатангел Кримський, поезія.
Джерела
- Павличко С. Д. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського – Київ: Основи, 2000.
- Поляруш Н. С., Хоцянівська І. В. Агатангел Кримський – багаторічна творча особистість.
- Авербух О. М., 2020. Агатангел Кримський у Лівані: орієнталізм і гомоеротичне бажання в поезії українського модерніста.
Редакторка: Анастасія Перепеличенко
