Початок модернізації Японії збігся з посиленням дисципліни, бюрократії та насильства, які стали основою її колоніальної політики. Війну використовували не лише для територіальних загарбань, а й для тотального контролю, зокрема, над жіночими тілами. Ця інституалізована система, збудована на брехні, расизмі та військовій доцільності, проіснувала роками, зламавши долі десятків тисяч жінок з окупованих країн. Чому вони вірили обіцянкам вербувальників і не могли втекти зі «станцій втіхи» навіть тоді, коли вся правда відкривалася? Як стадне почуття та мовчазна згода перетворювали ввічливих, стриманих, консервативних японських солдатів на тих, хто з легкістю забував свої моральні принципи? І найголовніше — чи можливо побудувати масштабну систему експлуатації на очах у всього світу й залишитися безкарним?
Дисклеймер: стаття містить фото загиблих осіб — рекомендуємо переглядати з обережністю.
Імперські амбіції та логістика насильства
Коли в 1868 році Японія стрімко звернула зі шляху феодальної ізоляції і вступила в епоху модернізації під прапором Реставрації Мейдзі, одночасно з промисловим піднесенням розпочалася і глибока мілітаризація суспільства. Введення обов’язкової військової служби, формування регулярної армії, централізація освіти і навіть регламентована проституція вибудовувалися в логічну систему створення нації, підпорядкованої державним інтересам.
Уже до 1930-х років Японська імперія контролювала великі території у Східній Азії: Тайвань був анексований в 1895 році, Корея — з 1910-го, а в 1932 році на окупованій Маньчжурській території було створено Маньчжоу-го. Однак поворотною точкою в інституціоналізації сексуального насильства став 1937 рік, коли у верхах японського військового командування зародилася концепція «сексуальної логістики» (ianfu — 慰安婦,いあんふ, дослівно «жінки для втіхи»), покликаної забезпечити моральну дисципліну серед солдатів, мінімізувати спалахи венеричних захворювань та найголовніше — запобігти масовим зґвалтуванням мирного населення.
Перші «станції втіхи» було організовано в Шанхаї (1932), проте їхнє масове розгортання почалося після Нанкінської різанини (1937), коли жорстокість японських військ викликала міжнародний резонанс. Командування, прагнучи знизити «репутаційні витрати» майбутніх військових кампаній, обрало шлях не покарання ґвалтівників, а контролю над сексуальною поведінкою солдатів через легалізовані борделі.
Спочатку в цю систему примусово залучали японських жінок, які перебували в борговій залежності в місцевих закладах, але з розширенням театру воєнних дій попит багаторазово перевищив внутрішні можливості. Почалася масштабна мобілізація жінок із територій, що перебували під японською окупацією: Кореї, Китаю, Тайваню, Філіппін, Індонезії, В’єтнаму, Бірми, Малайзії, а також з британських і голландських колоній.
Багатьох заманювали обіцянками добре оплачуваної роботи медсестрами, кравчинями чи кухарками в Японії, інших було викрадено чи насильно рекрутовано. Особливо вразливими ставали дівчата з бідних сільських родин — старші доньки, на яких лежала економічна відповідальність за рідних, адже їм обіцяли перспективи, навчання та вихід із патріархальних рамок, про брехню вони дізнавалися вже в борделях.
Вербування здійснювали армійські посередники, які закуповували до пів сотні дівчат за раз. До 1938 року вже існували офіційні директиви Міністерства внутрішніх справ і Міністерства армії Японії, спрямовані навіть губернатору Кореї. З їхньою допомогою було налагоджено бюрократичну систему, що охоплювала логістику переміщення дівчат залізницями і морськими шляхами, контроль за розміщенням, розподілом і експлуатацією. У такий спосіб війна перетворила жіноче тіло на об’єкт стратегічного ресурсу — служіння не сім’ї, як до війни, а самому імператору.
За дверима «станцій втіхи»
На перший погляд ці установи могли нагадувати звичайні солдатські клуби. Однак за фасадом ховалася централізована система, що функціонувала за принципом експлуатації, в якій жіноче тіло розглядали як ресурс, підпорядкований потребам армії.
Доступ до «послуг» був суворо організований: відвідування розподілялися по днях тижня між військовими підрозділами. Так, частини «Курііви» відвідували станції щопонеділка та щовівторка, «Мацумури» — щосереди та щочетверга, а неділю було відведено одночасно для підрозділів «Хоші» та «Мурата». Тривалість візиту становила одну годину. Оплата здійснювалася не безпосередньо жінкам, а через адміністрацію станцій. При цьому тарифи варіювалися залежно від національності жінок: за японок — 2 єни, за кореянок — 1,5, за китаянок — 1. Ця градація відображала расову ієрархію, встановлену в рамках колоніальної політики.
*перекладено з англійської — Положення про користування «станціями втіхи» для військових.
Згідно з різними джерелами, кількість військовослужбовців, з якими могла контактувати одна жінка на день, сягала кількох десятків, за деякими свідченнями до 60 чоловіків (в деяких японських документах «станції втіхи» називали громадським вбиральнями). Зафіксовано випадки, коли у військові борделі потрапляли в дитячому віці, починаючи з 11 років. Особистості жінок стиралися: їм присвоювали псевдоніми японського походження. Використання рідної мови було заборонено, а за порушення встановлених правил карали фізично. Ці заходи були частиною проведеної в 1940-х роках політики японізації, спрямованої на придушення національної ідентичності колонізованих народів.
Станції перебували під охороною, а самі жінки були ізольовані від зовнішнього світу. Незнання місцевої мови та географії суттєво обмежувало можливість втечі, а спроби припинялися завдяки дисциплінарним заходам, включно з публічними покараннями.
Двічі на тиждень жінки проходили обов’язкові медичні огляди. Незважаючи на приписи, що заохочували використання контрацепції, її застосування залишали на розсуд військовослужбовців. Це сприяло поширенню венеричних захворювань. Медичну допомогу надавали з використанням сальварсану — токсичного препарату на основі миш’яку, який застосовували проти сифілісу. Незважаючи на існування менш небезпечного аналога — неосальварсану — лікування нерідко проводили саме з використанням старішого препарату.
Якщо жінку визнавали «непридатною до подальшого використання», її переводили з території станції. У низці випадків тіла померлих або загиблих жінок залишалися неідентифікованими і не були поховані в установленому порядку.
Деякі колишні військовослужбовці згодом залишили письмові спогади про «станції втіхи». Свої відвідування вони описували як частину армійської повсякденності — «право», «ритуал дорослішання» і «випускний з мужності». Молоді новобранці, часто підліткового віку, відвідували станції за повчанням старших товаришів по службі. В умовах жорсткої армійської ієрархії відмова від участі в цій практиці прирівнювалася до девіації. Попри поодинокі випадки відмови від відвідування «станцій втіхи» з релігійних або моральних міркувань, такі рішення залишалися індивідуальними. Їхня мотивація не полягала в засуджені самої системи, а радше у небажанні мати статеві контакти з «жінками для втіхи».
У березні 1938 року Центральне командування надіслало секретні директиви військовим штабам Північного і Центрального Китаю із вказівкою щодо організації нових станцій і контролю за вербуванням жінок. До початку 1940-х років армійські підрозділи виділяли значні суми з державних коштів через колаборантські агенції, банки та фондові установи на формування кадрового складу станцій. У такий спосіб експлуатація була включена в офіційну фінансово-адміністративну систему, і її розглядали як частину армійського забезпечення.
Коли війна закінчилася, але насильство продовжилося
15 серпня 1945 року світ полегшено зітхнув: Японія капітулювала. Це ознаменувало завершення однієї з найбільш руйнівних війн в історії людства. Однак для десятків тисяч жінок, які пережили пекло «станцій для втіхи», цей день не став синонімом свободи. Багато з них не змогли повернутися додому через сором, спричинений примусовою участю в системі, невиліковні фізичні травми, венеричні захворювання та психологічні розлади. Ті, хто все ж таки наважувався на повернення, часто стикалися з соціальною ізоляцією, осудом, а часом і відвертим презирством.
Система борделів не зникла відразу після капітуляції, а продовжувала існувати за мовчазної згоди американської адміністрації. Тільки в 1946-му році за наказом генерала Дугласа Макартура всі станції були офіційно закриті. Але до того моменту десятки тисяч жінок уже встигли пройти через сексуальне насильство з боку нових переможців.
За даними істориків, через цю систему сексуального рабства пройшли від 20 до 410 тисяч жінок, близько 90% з них не пережили фізичного і морального терору. Точна статистика жертв залишається недоступною — багато архівів було знищено японськими чиновниками, які прагнули стерти сліди систематичного насильства в перші дні після капітуляції.
Мовчання тривало десятиліттями, і лише в 1991 році світ почув голос Кім Хак Сун — кореянки, яка першою публічно розповіла про пережите на «станціях втіхи», започаткувавши міжнародний рух за відновлення історичної справедливості. День її виступу, 14 серпня, сьогодні визнано Міжнародним днем пам’яті жінок, які стали жертвами японської військової сексуальної експлуатації.
Незважаючи на численні свідчення тих, хто вижив, Японія протягом десятиліть відмовлялася визнавати свою відповідальність. У 2007 році Конгрес США ухвалив резолюцію, що засуджує систему сексуального рабства японської армії. У відповідь прем’єр-міністр Сіндзо Абе заявив про відсутність доказів примусу в «будинках терпимості». Його прихильники пішли далі, охарактеризувавши одну з наймасштабніших систем інституціоналізованого насильства як «історичне непорозуміння» і «звичайну практику воєнного часу».
Проте пам’ять чинить опір забуттю. У 2017 році в Токіо відбулася перша міжнародна конференція музеїв, присвячених пам’яті жертв «станцій втіхи». Сьогодні такі музеї існують у Південній Кореї, Китаї, Японії, Тайвані, на Філіппінах, у Нідерландах, США та Канаді. Крім цього, створено десятки меморіалів, фільмів і художніх виставок.
Історія жінок із «станцій втіхи» — це не тільки трагічний епізод минулого, а й актуальне нагадування про те, як іноді державна машина здатна перетворити жіноче тіло на інструмент війни. Це урок про руйнівну силу колективного мовчання, яке може тривати не одне покоління, і про боротьбу за правду, яка, часом, триває довше за саму війну.
Авторка: Альона Безкуба
Редакторка: Сніжана Мала
