Що дізнатися перш ніж її читати
Українське видавництво Ist publishing відкрило передпродаж на книгу «Спостереження за болем інших» Сьюзен Зонтаґ. Есей досліджує чи має фотографія здатність запобігати насильству.
«Довгий час деякі люди вірили, що якби цей жах можна було зробити достатньо яскравим, більшість людей нарешті сприйняли б обурливість, божевілля війни», — пише Зонтаґ. Нині ж глядач з будь-якої точки світу може роздивитися у деталях жахи військових дій за допомогою фотографії. Письменниця міркує про те, чи дійсно це змушує відчувати емпатію або ж навпаки — потік такої інформації нормалізує жорстокість? Чи руйнується сприйняття глядачем реальності щоденним шквалом цих образів? «Спостереження за болем інших» була останньою роботою опублікованою за життя авторки, перед її смертю у 2004 році.
З нагоди публікації твору українською ми вирішили розповісти про американську письменницю, критикиню та режисерку Сьюзен Зонтаґ.
Сьюзен Зонтаґ — американська інтелектуалка та письменниця, яка стала відома у 60-х завдяки своїм роботам, присвяченим сучасній культурі. Сьюзен народилась у 1933 році. В три роки дівчинка вже вміла читати. У шість — писати. В інтерв’ю the Guardian, Зонтаґ не надто тепло згадувала про своїх батьків: батько майже завжди був у від’їздах, а матір «здригалася, якщо її торкатися».
«Навчання стало її неприступною ідентичністю», пише the Guardian у тому ж інтерв’ю. Сьюзен Зонтаґ навчалася в Каліфорнійському університеті в Берклі протягом одного року, потім перевелася до Чиказького університету, який закінчила в 1951 році. Тут 17-річна дівчина познайомилась зі соціологом Філіпом Ріфом і після 10 днів відвідування однієї з його лекцій вони одружились. Вже через рік у пари народжується син — Девід Ріфф.
Зонтаґ здобула ступінь магістра в Гарварді з історії філософії. Згодом отримала стипендію та провела рік у Коледжі Святої Анни у Великобританії, а звідти перевелась до паризької Сорбонни.
У 1958 році Сьюзен Зонтаґ повертається до Нью-Йорку разом з сином, переживши процес розлучення та відмовившись від аліментів.
У 1963-му виходить її перший прозовий твір «Благодійники», але свій авторитет Зонтаґ здобуває трохи згодом, завдяки сміливим есеям.
Через рік після «Благодійників» Зонтаґ публікує «Нотатки про кемп» у журналі Partisan Review. Тут вона однією з перших дає визначення кемпу як естетичному феномену і стилю. Зонтаґ йшлося про те, що кемп — це «чутливість», яка характеризується «любов’ю до неприродного: до вигадок і перебільшень». Кемп — це не просто питання стилю чи смаку, а спосіб сприйняття світу, який ґрунтується на грайливому та іронічному ставленні до мистецтва, культури та суспільства. Вона зазначає, що кемп часто асоціюється з «наївними американськими чоловіками середнього класу», які використовують його як засіб підриву основних норм і умовностей, а також для вираження власної ідентичності.
Ця робота допомогла запустити низку інтелектуальних і культурних трансформацій, які мали відбутися протягом наступних чотирьох десятиліть. «Нотатки про кемп» також вийшли у 1966 році як частина збірки «Проти інтерпретації та інші есе».
«Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва», — фраза з есею «Проти інтерпретації». Коли йдеться про нашу взаємодію з мистецтвом, Зонтаґ пропонує відмовитись від класичних герменевтичних принципів: «Інтерпретувати означає збіднювати, виснажувати світ — щоб створити тіньовий світ “смислів”».
Наступною роботою став есей «Про фотографію». Зонтаґ створила цей текст, фокусуючись на фігурі фотографа/ки. Він у більшою мірою ставить питання: «хто ми, коли фотографуємо», аніж «чим є фотографія»? Вона писала: «Потреба в підтвердженні реальності та посиленні досвіду за допомогою фотографій — це естетичне споживацтво, від якого зараз усі залежні».
У 1968-му як антивоєнна активістка, Зонтаґ їздила у Ханой (В’єтнам) під час бомбардувань США. Пізніше вона звинуватила американських лівих у тому, що вони не критикували репресивні комуністичні режими у Східній Європі та інших країнах.
Наприкінці 1970-х років у Зонтаґ виявили рак молочної залози. Вона пише роботу «Хвороба як метафора». Вона описує як хвороба стала метафорою для табуйованих тем, включаючи смерть. Суспільство, на її думку, формує довкола раку хибні міфи, пов’язуючи фізичні хвороби з поняттями гріха. Згодом, вона схожим чином досліджує метафори СНІДу.
У 1990-х інтелектуалка здійснила кілька гуманітарних поїздок до Сараєва. В одній з цих поїздок вона поставила тут п’єсу «В очікуванні Годо під час бомбардування».
У 2004-му Сьюзен Зонтаґ помирає від раку у віці 71 року.
Після смерті лишились десятки блокнотів, які згодом відредагував та опублікував її син, Девід Ріфф. Думки письменниці, часто самокритичні та сповнені душевного болю можуть здатися дещо контрастними у порівнянні з блискучими есеями та публічним образом інтелектуалки.
На щастя, у 2019-му журналіст Бенджамін Мозер написав біографію «Зонтаґ. Життя та творчість», за що у 2020 отримав Пулітцерівську премію. Мозер витратив на цю роботу 7 років, зокрема інтерв’юючи людей, які раніше публічно не розповідали про Зонтаґ, як от Енні Лейбовіц.
Куди піти ще
- Прочитати перший розділ «Спостереження за болем інших» англійською у The New York Times;
- Прочитати «Хвороба як метафора» Сьюзен Зонтаґ українською;
- Послухати епізод про Зонтаґ від Володимира Єрмоленко та Тетяни Огаркової у Kult: Podcast;
- Прочитати «Зонтаґ. Життя та творчість» Бенджаміна Мозера; українською, можна почати з уривка.
Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
