Нон-конформісти, ейфорія вседозволеності та Львів
«Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним – будь ним».
Юрій Андрухович «Рекреації»
14 хвилин
Львів, 1990-й. До проголошення Незалежності ще рік, але вже зараз тут відбудеться перший із двох фестивалів «Вивих». Ця подія згуртує довкола себе не лише тусовку неформалів та творче середовище, а й взагалі всіх спраглих до свободи.
Чому це взагалі можливо: перший фестиваль
У демократичних державах свобода слова гарантується законом, а у СРСР усі сфери публічного і навіть приватного контролювала комуністична цензура. Так було, поки Горбачов не оголосив «перебудову» (яка згодом приведе до розвалу Радянського Союзу).
Також ця «політика гласності та демократизації» у Радянській Україні 80-х років створила ґрунт для громадських об’єднань — у тому числі студентських організацій. Тоді ж виникає Студентське братство Львівщини, яке братиме участь у Революції на граніті, а потім організує провокативний «Вивих» двічі: у 1990-му та 1992-му.
Крім, того у 1989-му у Чернівцях вперше відбувся легендарний фестиваль «Червона рута». Вже тут, попри пильний нагляд КДБ, міліції та Компартії зі сцени публічно прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовті прапори.
Повернемося до «Вивиху». Звідки ж взялася така назва для фестивалю достеменно невідомо, але, здається, вона пасує якнайкраще для того періоду. Покоління, що формується буквально на зламі системи має з одного боку — свободу та можливість нарешті стати видимими поза офіційним дискурсом. З іншого боку — достеменно невідомо що із цією свободою можна робити.
«Перший фестиваль дав відчуття ейфорії вседозволеності: нарешті можна вийти посеред міста, перед оперним театром і на страшних децибелах кричати матюки», — Влодко Кауфман, художник.
Керівником першого фестивалю був Маркіян Іващишин, тодішній голова Студентського братства, режисером — Сергій Проскурня, художником агітаційної продукції був Юрій Кох. Сценарій розробляли Олександр Ірванець, Юрій Винничук і Любомир Петренко.
Щоб отримати дозвіл на проведення «Вивиху» від влади у 1990-му організатори приурочили його до Дня визволення Африки. Кошти на організацію виділив завод «Пластик», де ремонтували автомобілі. Рекламу фестивалю можна було побачити у місті на брошурах та плакатах, типографіка яких відсилала до революційних рухів аванґарду чи американських коміксів 60-х років.
Конкурс анекдотів, клітка на сцені та інше вивихнуте
У 1990-му «Вивих» тривав три дні у Парку культури, головною «штукою» фестивалю було те, що відвідувачі ставали учасниками і співтворцями дійства. Яку ж музику можна було почути тут? Всяку, бо жодних обмежень чи цензури не існує: агітбригади, хори, оркестри, капели гармоністів, академічні театри опери і балету, також спортивно-хореографічні колективи і так далі. Але й так само виступали «Мертвий Півень» та «Плач Єремії», «Воплі Відоплясова», «Табула Раса», «Брати Гадюкіни» та багато інших, загалом — 56 виконавців і гуртів.
Окремою програмою «Вивиху» були конкурси. Наприклад, для конкурсу політичного анекдоту організатори на сцені збудували клітку, в якій закрили всіх, хто хотів змагатися. Учасників конкурсу випускали з клітки за погані жарти за рішенням журі — «більшовицької тройки». Переможцем ставав той, хто залишиться у клітці якнайдовше — «назавжди». Або ж інший конкурс: «КОРОЛЕВА ДЕ-БІЛІВ-90» (КДБ), названий за однойменною поезією Віктора Неборака.
Прокидання поезії
Ще однією точкою першого «Вивиху» стало «Прокидання поезії» у Львівській опері. Ось що про це пише Олександр Ірванець:
«Напередодні – чи то пак напередночі – ми, поети, котрі брали участь у ранковій акції, зібралися в номері готелю “Львів”, того, що за спиною Оперного театру. Був день народження Володимира Цибулька, було чимало напоїв і дуже небагато закуски. Назар Гончар, також вже незабутній, привітав іменника мішечком часнику, пояснивши: це – вивихнута цибуля. Поспати тієї ночі нам майже не вдалося – годині о п’ятій ми вийшли з готелю і постукали на службовий вхід театру. Нас впустили, і ми пробрались на сцену, де вже були заздалегідь розставлені різного роду ложа – розкладачка, надувний матрац, ліжко звичайне, ліжко двоповерхове, якісь тапчани. Здивована прибиральниця (нічна прибиральниця?) саме закінчила протирати сцену мокрою шматою і довго озиралася на нас, відходячи з відром і шваброю за кулісу.
Пригадую, що Юрко Позаяк одразу влігся на матраці, ще й обіграв відому приказку – “Хто п’є пиво – той сПить криво”! Я засміявся з його жарту і застрибнув на другий ярус солдатської койки, піді мною, здається, влаштувався Андрухович. Порозлягалися хто де і Цибулько, і Бакс-Недоступ, і Либонь, і Неборак. Віктор Неборак і Назар Гончар, хоча й львів’яни, були усю ту ніч з нами. Вкрившись у ліжку легенькою ковдрою, я стягнув з себе і труси – бути першим голим чоловіком на сцені Львівського оперного тоді здавалося мені прикольним.Десь в інтернетрях є відео дуже невисокої якості, зняте із зали. Повзе угору важка металева протипожежна завіса, яка відділяє сцену від зали. Піднімається вона повільно, з деренчливим звуком, як будильник. Поети на сцені прокидаються. Я зістрибую зі своєї висоти, одразу ногами в джинси, тільки шмат плоті на коротку мить зблискує. Позаяк сідає на своєму матраці, застібає сорочку. Прокидаються інші хлопці. І ми починаємо читати…».
Незалежність і «Вивих»
Якщо перший фестиваль можна назвати «нащупуванням» накшталт «що буде, як далеко ми можемо зайти?», то «Вивих» у 1992-му проходив у тепер уже незалежній Україні і масштаб його був інакший. Парк культури змінився на центр Львова, а ключовим символом фестивалю став розписаний поезією будинок на площі Міцкевича, 10.
Окрім вже традиційного конкурсу анекдотів, на цей раз проводили акцію: поставили мікрофон позаду пам’ятника Міцкевичу і всі бажаючі могли підійти зачитати вірш, заспівати пісню або просто поговорити у нього.
Ще одним перфомансом був похорон «Біди»: труну, що символізувала Біду проносили центром Львова під крики і барабани, а кожен міг кинути щось у неї.
До речі, про «Бу-Ба-Бу»
Об’єднання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада) неофіційно засновують у 85-му Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець. Кожен із письменників має своє прізвисько: Андрухович — Патріарх, Неборак — Прокуратор, Ірванець — Підскарбій. Для них ідея карнавалу стала засадничою у процесі руйнування офіційної радянської культури, творчою енергією «низової» свідомості та культури. Ця карнавальна література відображала дійсність іронічно — висміюючи ті цінності, що були задекларовані у радянському суспільстві.
Крім того, «Бу-Ба-Бу» зруйнували народницькі стереотипи у сприйнятті української поезії, основними мотивами якої майже два століття були визвольна боротьба й любов до батьківщини, а поет мусив бути пророком нації. Бубабісти переконали, що поет – це звичайна людина, яка може бути геть не ідеальною. В одному з інтерв’ю Олександр Ірванець казав: «Після “Бу-Ба-Бу” в українській поезії стало можливим писати все, досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів». Або ж як описував це Неборак: «Ми намагалися зруйнувати певні стереотипи загумінковості української літератури, ніби це щось таке сільське, народницьке, повчальне, гіпертрофовано-цнотливе».
Замість висновків
Уявіть собі: у ще радянській Львівській опері звучать вірші сучасних поетів чи рок-музика. Взагалі — жодних обмежень у самовираженні не існує. «Вивих» без перебільшення став ковтком повітря після років цензури та пафосу офіційної радянщини. Через абсурд, гумор та насміхання обидва фестивалі протистояли будь-яким обмеженням та несвободі.
Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
