Серед степу широкого, в труні з лози та з джазовим оркестром

Про нові ритуали смерті, поховання й жалоби


Люди дізнаються про смерть у віці 3 років, усвідомлюють її незворотність у 4 роки, розуміють, що помирають усі й цього не можна уникнути — у ранньому шкільному віці. Це усвідомлення робить її не лише біологічним явищем, але й невіддільною частиною культури. Страх смерті спонукає творців ставити її у центр сюжетів усіх жанрів мистецтва. Навколо нього створюються релігії й культи — усе заради того, щоб якось пояснити, виправдати, раціоналізувати минущість життя. 

З іншого боку, у щоденній комунікації, у західному суспільстві ця тема є табуйованою. Ми не хочемо говорити та навіть думати про власну смерть. Коли помирає хтось зі знайомих, ми використовуємо евфемізми, щоб не казати про це напряму («відійшов», «пішов у краще місце», «заснув» тощо). Скорбота, як вважає французький історик Філіпп Ар’єс, сприймають як хворобу, якою можна заразитися під час спілкування, в оселі померлого чи на цвинтарі: «Час жалоби не є періодом мовчання особи, що скорбить, […] скоріш тих, хто її оточує…». Ми часто не знаємо, як говорити з близькими у жалобі, та що взагалі робити у випадку смерті, адже організації поховання, формальним та моральним процесам, що його супроводжують, нас ніхто не вчить. На допомогу у випадках розгубленості приходять загальноприйняті ритуали. Вони стають інструкцією до дії, підказують, як вчинити краще. В результаті такого поєднання — існування чітких релігійних й соціальних традицій поховання та браку можливості говорити про них усвідомлено і критично — в нашому суспільстві заведено робити «так, як робиться», а не так, як хотілося б. У світі натомість дискурс смерті та жалоби привів до появи нових способів проведення останніх митей життя та прощання, що спираються на індивідуальні потреби та повагу до унікальності кожного завершеного шляху.


Помирання

Ви, можливо, чули від старших родичів зізнання про те, що вони відкладають гроші на похорон. Дехто не обмежується самими заощадженнями та збирає цілий «похоронний вузлик» — набір усіх придатних речей: від одягу, взуття й ковдри в труну до списку гостей. Це не тільки практична потреба, але й один з перших ритуалів підготовки до смерті. Кожен у цей час шукає підтримки по-своєму. Релігійні особи звертаються до священників чи імамів, сповідуються, читають молитви. А що робити тим, хто не вірить? 

Вибір способу справитися з близькістю кінця залежить від ставлення самої людини. Якщо сприймати його важко, допоможе «доула смерті» — спеціаліст/-ка, що надає підтримку на психологічному, соціальному та духовному рівнях особі, що помирає, та її оточенню. Крім того, в останні дні життя доули гарантують людині самостійність у прийнятті рішень

Якщо ж смерть не викликає такого психологічного дискомфорту, знадобитися можуть ритуали прощання. Серед найбільш «екзотичних» для нас — похоронна вечірка організована самою особою, що помирає. Автори статей з ідеями для таких вечірок підкреслюють, що це головне святкування життя, центром якого є осмислена, світла рефлексія над шляхом людини й стосунках з присутніми близькими. 

Іншою незвичною практикою є фотографування людини в її останні дні. Нам це може здаватися моторошним, але цей процес приносить багато користі. Дослідження Шарлотти Шубер і Адріана Кока довело, що фотосесії пацієнтів в госпісах налаштовують їх на терапевтичні, інтимні розмови з рідними, зміцнюють їхнє почуття гідності й власної цінності. Близькі ж можуть відірватися від переживань та отримати останню пам’ятку про покійного/-у. 

Фото: Джош Нойфельд

Джош Нойфельд фотографував останні моменти життя свого батька. Фотограф зазначив, що хвороба і смерть стали тим, що спровокувало в його родині потребу зберігати й запам’ятовувати кожну мить. 


Похорон

Як робиться у нас (збірний образ) 

Коли помирає людина, починаються формальні заходи: виклик поліції та швидкої, отримання довідок, організація поховання. У хаті завішують дзеркала, близькі одягаються в чорне. Подекуди досі існує традиція зберігання тіла померлого/-ї вдома протягом трьох днів. Вона повʼязана з християнським уявленням про процес переходу душі в Царство небесне та з практичною потребою підготуватися до похорону. Проте в більшості випадків тіло до поховання перебуває в морзі. Практика омивання тіла сьогодні також стала рідкісним обрядом.. 

У труну кладуть особисті речі покійного/-ї: окуляри, годинник, прикраси. Померлих неодружених жінок та дівчат одягають в біле, як наречених. Руки й ноги перев’язують мотузочкою. Похорон починається вдома або в залі прощання на цвинтарі. Іноді процес супроводжують голосіння або молитви. Якщо померла особа належала до християнської віри, священник проводить літургію. Нерелігійні похорони іноді проводить церемоніймейстер, іноді близькі виголошують промови. Після церемонії труну перевозять або переносять до могили. У деяких гірських районах її везуть на санях незалежно від пори року. Спереду йде чоловік із хрестом (на православних похоронах), за ним несуть кришку і саму труну, за якою слідують близькі й знайомі. Забороняють перекривати дорогу, йти поперек  назустріч процесії.  

Мисткиня Зінаїда у роботі «Біла труна» задокументувала похоронну процесію в одному з карпатських сіл. Учасники похорону йдуть від церкви до цвинтаря місточком, а труну перевозять над ними канатною дорогою. 

Перед закопуванням рідним дають востаннє попрощатися . Мотузочку на ногах і руках розв’язують та залишають у труні. Туди ж кладуть свічки, які тримали близькі під час церемонії. Труну опускають, кожен з присутніх кидає зверху три жмені землі. 

А як по-іншому?

Похорон може виглядати як завгодно — так, як хотіла б це бачити померла особа, або так, як з нею хочуть попрощатися близькі. Можна дотриматися прийнятих традицій або навіть відшукати старі ритуали, що були розповсюдженими в конкретному регіоні, а можна вигадати щось зовсім нове та індивідуальне. 

Крім релігійних та світських похоронів у західній Європі розповсюдженими стали гуманістичні церемонії вшанування життя. Їх організовують кваліфіковані церемоніймейстери/-ки, які роблять усе, щоб створити простір, де близькі можуть вільно прощатися, згадувати, проявляти свої емоції так, як хочеться їм. Організатор/-ки починають свою роботу з довгих розмов з оточенням покійної особи, намагаються заочно з нею познайомитися, дізнатися про її характер, світогляд, захоплення і мрії, а також довідатися про потреби співрозмовників. Вони ж допомагають родичам обрати ритуальну агенцію, підтримують їх морально, прикрашають прощальну залу, пишуть промови, підбирають квіти, музику та інші деталі. 

Церемоніймейстери/-ки не засуджують, не змушують одягатися в траурний одяг або купувати наряд нареченої для померлої дівчини, якщо цього не хочуть рідні. Такий вид похорону не має традиційних ритуалів, але в його основі саме ритуальність. Різниця тільки в тому, що ці обряди не стандартні, а створені  спеціально для  кожного окремого випадку. Польська церемоніймейстерка Ізабела Яхніцька організує похорони в стилі «slow farewell» — спокійні, красиві заходи, зосереджені на проживанні прощання з коханою людиною в безпечній, емпатичній атмосфері. Завдяки такому підходу близькі можуть пройти етап скорботи легко, а водночас і свідомо.  

«Ніхто не планує весілля на основі анкети, надісланої електронною поштою, тож чому ми повинні погоджуватися на такі напівзаходи, коли йдеться про прощання з коханою людиною? — говорить Ізабела. — Створення ритуалу для мене складається з логічних та інтуїтивних елементів. Спершу я збираю усі потрібні дані: хто братиме участь у церемонії, скільки буде людей, ким була покійна особа, чи мала вона якісь побажання і т.д. А потім я «сплітаю» усе це в обряд. Хороший ритуал — це такий, що відповідає конкретним етапам процесу скорботи та залишається в балансі між фактом смерті особи та вдячністю за те, що вона житиме у спогадах її близьких.

Церемоніймейстерка Ізабела Яхніцька

«Мої обряди складаються з трьох частин. Спершу я пропоную спільну активність (наприклад, запалення свічок або покладення квітів), завдяки якій гості переходять зі стану щоденного життя до стану ритуального, фокусуються на тому, що відбувається тут і зараз, стають спільнотою. 

Наступна і головна частина обряду дозволяє вивільнити емоції, з якими люди прийшли на похорон. Усі охочі можуть виголосити промови або дати їх прочитати мені. Можна обійтися й без слів. Наприклад, колись я організовувала похорон жінки, яка хотіла, щоб її прах розвіяли в морі, і це бажання ми виконали. Я поклала на тацю пелюстки рози (що символізували цю жінку), морську сіль (що символізувала скорботу близьких), морське каміння та мушлі (що символізували новий стан, до якого вона перейшла після смерті). Учасники похорону брали ці речі й кидали їх у море, у такий спосіб  прощаючись. 

Наприкінці відбувається ритуал загоєння, злагодження важких вивільнених емоцій. Для мене важливо випустити близьких назад до щоденного життя безпечно, з відчуттям, що головне — не сама смерть, а те, яке значення покійна особа мала в їхньому житті».


Поховання

За законом України поховати людину можна у визначених місцях: на кладовищі, в крематорії, колумбарії (сховищі для урн), на меморіальних бульварах або в інших спеціально призначених для цього спорудах. Серед методів закопування труни з тілом або урною в могилі, розміщення урни в колумбарній ніші або розвіювання праху. 

Закордоном натомість популярними стають екологічні, «зелені» методи поховання. Можна обрати екологічну труну (без лаку, фарби й декорацій) та відмовитися від бальзамування тіла, прикрас, свічок та бетонного пам’ятника. В ритуальних агенціях Європи пропонують труни та урни з екологічних матеріалів: плетені з лози, бамбукові, з кукурудзяного крохмалю. У деяких країнах дозволено ховати взагалі без труни, натомість тіло  загортають у тканину. Такі методи не тільки дозволяють уникнути заподіяння шкоди середовищу, але й дають можливість людині після смерті повернутися до природи, буквально злитися з нею.

Труна плетена з лози
Поховання у тканині

А ще після смерті можна стати деревом. Такий спосіб поховання у спеціальній капсулі, з якої воно згодом виросте, вигадали дизайнери Анна Сітеллі і Рауль Бретцель та назвали його «Capsula Mundi».

Capsula Mundi

Подекуди на місця поховання призначають неторкані земельні ділянки, де взагалі заборонено ставити пам’ятники та приносити декорації. Природний вид таких лісів ніяк не змінюється, а єдине, що нагадує про смерть каміння, металеві таблички з іменами або дерев’яні хрести, біля яких стоять лавки. У Нідерландах, наприклад, є 19 таких цвинтарів, у тому числі «поле урн» у селищі Анло, де ховають тільки прах у біорозкладних урнах.

Поле урн в Анло

На лісах географічне розмаїття кінцевих місць призначення не закінчується. Популярною практикою є розвіювання праху людини над морем або річкою. Дехто робить з нього феєрверк, а компанія The Aura Flights відправляє кремовані рештки у подорож космосом, розсипаючи їх з висоти ​​32 500 метрів над Землею. Слід згадати й нескінченний список речей, які виготовляють з праху – від діамантів і пісочних годинників до олівців  та вінілових платівок.

Вінілова платівка з праху

 Жалоба

Скорбота, хоча і є психологічним процесом, також оповита в нашій культурі ритуалами. Головним прикладом є поминання покійної особи, яке з релігійної перспективи потрібне, щоб душа успішно перейшла до наступного етапу свого існування, а з практичної сторони є простором для прояву жалоби. 

Після похорону заведено проводити поминальний обід. Страви різняться, але найчастіше серед них є коливо (поминальна кутя), борщ, голубці, пиріжки (колачі, паски), компот і кисіль. Часто на столі немає виделок і ножів, тільки ложки. Іноді для померлої особи залишають місце, прикрашають його фотографією та ставлять склянку горілки прикриту скибочкою хліба. Поминки також відбуваються на 9 і 40 день. Подекуди зранку після похорону на кладовище везуть «сніданок» печиво й цукерки. Солодощі, що залишаються після поминок, роздають сусідам та колегам по роботі. 

До звичних традицій важко допасувати увесь спектр емоцій, з яких може складатися жалоба. А це можуть бути сум, злість, полегшення, провина, безсилля, сором, розгубленість, пустота, ревнощі, задоволення, спокій і т.д. Через відсутність ритуалів, що допомагають вивільнити ці відчуття, люди часто їх пригнічують, намагаються ігнорувати або втікають від них у деструктивну поведінку. 

Нові обряди жалоби створюють відповідно до  психології. Їхньою спільною рисою є акцент на комунікації, розмові, а не тиші, якою зазвичай сповнений час скорботи. В Австрії організація Death Positiv поєднує жалобу з культурою, проводячи перформанси, ігри, музичні виступи та бранчі. У Польщі Інститут хорошої смерті (Instytut Dobrej Śmierci) регулярно організовує зустрічі у форматах «Коло жалоби» (Grief circles) та «Death Cafe» («Кафе смерті»). Коло жалоби — це простір для обговорення своїх переживань у спільноті людей зі схожим досвідом. Death cafe — заходи скеровані на вільний діалог про смерть для усіх, кого цікавить або непокоїть ця тема. Такі зустрічі часто присвячені конкретному питанню — втраті родичів/дитини/тварини, навіть природи — Інститут регулярно проводить коло жалоби за екологією: «Цей простір створений для кожної людини, яка має потребу висловити свій біль, свою невпевненість, вшанувати існування вимерлих видів, або істот, які загинули в ім’я розвитку людської цивілізації».

2010 року в Японії садовий дизайнер Ітару Сасакі створив обʼєкт, що інтегрує смерть в міський простір — «повітряний телефон». Це біла телефонна будка для розмов з тими, кого бракує. 2011 року в країні відбувся землетрус, що забрав життя майже двадцяти тисяч осіб. Дизайнер зробив телефон відкритим для всіх, після чого ним скористалися понад тридцять тисяч людей. Цей винахід став таким популярним, що його репліки зараз розміщені по всьому світі. 

Повітряний телефон у Варшаві

Нові ритуали прощання й жалоби не вчать нас нічого нового. Ми й так знаємо, що смерть є не кінцем життя, а переродженням, трансформацією в новий стан. Проте вони дозволяють підходити до цього факту свідомо, незалежно від соціальних очікувань та в гармонії з власними цінностями. Різноманіття унікальних обрядів змушує задуматися над тим, як ми можемо інтегрувати їх в українську реальність, де в умовах війни смерть має не тільки індивідуальне, але й суспільне та державне значення.


Джерела

  • Ф. Арʼєс, Людина і смерть, 1983 р.
  • І. Коваль-Фучило, Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація, 2013 р.
  • Елізабет Кюблєр-Росс, Про смерть і вмирання, 1969 р. 
  • Instytut Dobrej Śmierci, https://instytutdobrejsmierci.pl/ 
  • Ізабела Яхніцька, Ogród Pożegnań, https://pogrzeb-humanistyczny.com/
Вам може сподобатись!