Щеплення проти расизму (чи ефективний соціальний експеримент Джейн Елліотт?)

1:0 на користь шкідливості дискримінації. Цей рахунок ставить Джейн Елліот, активістка, що провела свого часу дуже ефективний, але й дуже суперечливий соціальний експеримент. Чи справді він став поштовхом до зміни парадигми, чи етично його проводити зараз і про що змушує задуматись?


4 квітня 1968 року було вбито Мартіна Лютера Кінга — видатного лідера руху за громадянські права, який боровся з расизмом. Наступного дня в одній з маленьких американських шкіл вчителька Джейн Елліотт вирішила привернути увагу своїх світлошкірих учнів та учениць до проблеми дискримінації. Вона запитала дітей чи ті б не хотіли дізнатись як це — бути їхніми темношкірими однолітками? Діти були у захваті від ідеї. Так розпочався один із найвідоміших та, мабуть, найпровокативніших соціальних експериментів у світі. 

Джейн обрала як ознаку «розрізнення» колір очей, й розділила учнів та учениць третього класу на дві групи, в залежності від того чи були вони кароокими, чи блакитноокими. Всі блакитноокі діти отримали повʼязку на руку і були змушені пересісти за задні парти. Проте, звичайно, один з учнів сказав, що все це безглуздо. Очікуючи такого, Джейн заготувала «наукове» пояснення. Вона сказала, що дітям вже час дізнатись правду, і зокрема про це, що речовина «меланін», яка визначає колір очей, волосся, шкіри безпосередньо впливає на інтелект, а отже, кароокі люди розумніші. Після того, як блакитнооким дітям пояснили, що, на жаль, вони «генетично гірші» за карооких, Елліотт перейшла до конкретних утисків.

Блакитнооким дітям було заборонено гратись на майданчиках. Окрім цього блакитноокі діти були зобовʼязані використовувати паперові стаканчики, аби пити воду з фонтанчика. Коли одна з учениць запитала «чому?», то її кароокий однокласник відповів, що це повʼязано з тим, аби кароокі нічим не заразились. Коли хтось з блакитнооких дітей погано відповідав на уроці, то інші діти починали говорити, що від такої дитини «нема, чого очікувати, адже в неї ж сині очі». Навіть, коли діти починали битись, Елліотт намагалась не втручатись, аби учні повірили у справжність експерименту. Джейн помітила, що одна з блакитнооких учениць, яка раніше була лідеркою в класі, тепер почала отримувати гірші оцінки та поводити себе зовсім по-іншому. В той час як деякі кароокі діти навпаки почали проявляти лідерство й впевненість (Джерело: «Блакитні очі, карі очі: Про расу та відомий експеримент Джейн Елліотт про упередження» Стівен Г. Блум).

Через декілька днів Джейн Елліотт змінила умови, помінявши місцями карооких та блакитнооких. До речі, останні не були такі агресивними, як кароокі на початку експерименту. Джейн припустила, що це повʼязано з тим, що ці діти вже знали, як це бути дискримінованими й не хотіли робити аналогічне.

Згодом експеримент закінчився, й Елліотт розповіла про свою мету, і що колір очей ніяк не повʼязаний з інтелектом, проте попросила дітей написати есе про свої почуття і висновки. Сама Джейн говорила, що вона приголомшена ефективністю експерименту. Вже буквально через місяць її було запрошено на дуже популярне «Вечірнє шоу Джонні Карсона». 

Починаючи з середини 1980-х цей експеримент відбувався неодноразово, зокрема над дорослими у США, Канаді, Європи, Австралії, в університетах, вʼязницях і навіть у військових базах.

Сама Елліотт називала цей експеримент своєрідним «щепленням проти расизму», і що так, щеплення мають ризики, але вони варті результату. Проте батьки дітей не давали згоди на проведення такого експерименту, і для багатьох він по сьогоднішній день видається неетичним. 

Так, тоді у 60-х була ще група тих, хто критикував експеримент не через відсутність згоди та можливість зазнати психологічної шкоди, але й тому, що світлошкірі обурювались «як таке можна провести над світлошкірими дітьми», вони аргументували навіть, що для темношкірих дітей така поведінка є нормою, а тому це їх так сильно не травмує. Елліотт же відповідала, що це причина задуматись, як складно пережити декілька днів дискримінації, коли темношкірі люди стикаються з цим щодня.

Однак, дискусія щодо неетичності експерименту у звʼязку із непоінформованістю точиться й зараз. Зважаючи на те, що цей експеримент проводиться під час різноманітних тренінгів й зараз, думаю, що, як мінімум, можна передбачити інформовану згоду, яка б не розкривала суті, але попереджала б про те, що будуть неприємні ситуації, різкі коментарі тощо, і що також цей експеримент не рекомендований тим, хто уникає зараз стресових подій. 
Думаю, що такого роду «кейси» можуть допомогти людям подивитись на життя і проблеми дискримінації під зовсім іншим кутом. Так, для системної протидії цього не достатньо, але для першого кроку — цілком. Це нагадало мені уривок із промови на TedX Майкла Кіммела «Why gender equality is good for everyone — men included», де він ділиться історією з часів свого студентства. Коли одна з його темношкірих подруг запитала «Кого ви бачите вранці, коли прокидаєтесь у дзеркалі?».  Світлошкіра дівчина відповіла, що бачить жінку, темношкіра сказала, що в цьому і проблема, бо вона бачить темношкіру жінку, адже для неї раса — помітка. І що привілеї невидимі для тих, хто їх має.

Нам всім частіше потрібно оглядатись, аби зрозуміти, які проблеми все ще існують, навіть якщо ми безпосередньо їх не зазнаємо.


Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
Вам може сподобатись!

Зі мною би такого ніколи не трапилось!

Чому люди так легко і часто звинувачують постраждалих, і водночас легітимізують злочини. Чим небезпечний та чому виникає віктімблеймінг.