Коли і яким буде мир?

Базові концепції миру. Основні компоненти та теорії досягнення миру.


27 хвилин

Літній вечір липня. Українська студентка другого курсу лінгвістики додивляється пропущені в лютому серії серіалу «Ейфорія». Підліткове життя показують з усіма його проблемами: непорозуміння з батьками, навчання, ментальне здоровʼя, друзі, кохання, наркотики, алкоголь, нерівність, тіндер-знайомства. Раптом лунає сигнал повітряної тривоги, дівчина спокійно закриває ноут, бере телефон з зарядкою і йде в укриття. На щастя, воно є в будинку. У великій кімнаті сховища дядько-сусід, який завжди приходить першим, вже заварює дешевий чорний чай і питає: «коли вже буде той мир в Україні? Та й не тільки в Україні, а й всюди». Вся риторичність адресована чи то чаю, чи то мішкам з піском, що дбають про безпеку, чи то свідомій громаді в укритті. Пролунало кілька швидких відповідей і питання пішло пити чай разом з дядьком. Лінгвістку зачепила тема, і справді  — коли буде мир? А яким він буде? Хто його зробить, хто не допустить війну?

Теорії

Ми розповімо про основні теорії, які допоможуть вам знайти для себе відповіді про мир. А також, сформулювати власне бачення того, що таке «мир» і що для нього потрібно. Розглянемо саме поняття миру та 5 теорій його досягнення:

  1. Демократичний мир;  
  2. Капіталістичний мир; 
  3. Баланс сил;
  4. Гегемонічна стабільність; 
  5. Соціальний конструктивізм.


Що таке мир


Ми дивимося крізь призму глобальної політики та філософії. Мир є періодом між війнами і мир є відсутністю війни. Що таке війна? Визначення, на жаль, ви вже розумієте без теорії. Що таке мир?

По-перше, мир може бути негативний (відсутність війни як громадянської чи внутрішньої, так і міждержавної) та позитивний (відсутність структурного насилля). Важливо не плутати тут поняття “позитивний” та “негативний”, бо вони вжиті не у буденному контексті “хороший” та ”поганий”. В позитивному мирі структурне насилля – це коли у державі чи суспільстві (як системі) є діючий механізм для здобування людиною чи групою людей більшого блага та додаткових привілеїв через насильство. Структурне насилля – це непряме насилля, якого можна було б уникнути, якби система була б побудована по-іншому. Наприклад, українець Лесь Курбас та українські театри в СРСР підпадав під структурне насилля і мав ряд обмежень. Режисеру було заборонено: 

  • ставити вистави у певних регіонах;
  • ставити вистави на довільну тематику, дозволена тільки мелодрама;
  • висвітлення українців як робочого класу, а не як селян; 
  • вистави лише українською мовою без дублювання російською.


І обмежений був не тільки Лесь, а й інші митці, театри і українська культура в цілому.

По-друге, з точки зору історії та думки Томаса Гоббса мир є винятком, а війна – нормою. Війна – це природній стан, а мир – ні. З точки зору антропології та соціальної біології війна зʼявилася приблизно 12 тисяч років тому, коли люди перейшли від кочівництва до сільського господарства та осіли на місці. Внаслідок цього почали зʼявлятися надлишкові ресурси, нерівність розподілу та несправедливість, що й породило війну. Таку думку озвучує відомий американський професор неврології Роберт Сапольські. 

З історії бачимо, що від моменту виникнення держав більшість з них були недемократичними, або віддалено нагадували сучасні демократії. Сьогодні картина інша, значна кількість держав прагне стати демократіями. Також з виникненням держав у світі не було навіть 1 року без війни. Якщо говорити про масштабні війни, то найдовшим періодом без “великоі війни” вважається період від кінця Другої світової війни у 1945 та до наших днів. Його прозвали “Довгий мир”. Цей період характеризується як виснаженістю держав пілся великої війни, так і демократизацією (появою багатьох демократичних держав).

В теорії демократії та з точки зору культури демократичні цінності та принципи, які здатні забезпечити мир, не є природними, їм потрібно навчатися. Мир може існувати лише між спільнотами, які поділяють спільні моральні принципи та цінності. Як наприклад, не вбивати, не нападати і не грабувати сусідів, поважати інших та не використовувати насилля, бути людяними. Важливим у розумінні тези “війна є нормою” є виникнення мотиву воювати. Коли і чому люди/суспільства воюють? Підсумовуючи, в науковому світі є дві основні позиції щодо цього: 

  1. Перша стверджує, що війна – це схильність (природна) до усунення будь-яких потенційних конкурентів та загроз. Відповідно, люди, предки людей, навіть шимпанзе від давніх-давен, завжди воювали;
  2. Друга стверджує, що війна – виникла лише протягом останніх тисячоліть, бо мінливі соціальні умови створили мотивацію та організаційну спроможність для колективного вбивства. 


В будь-якому випадку, дивлячись на історію світу ми бачимо багато війн та малих періодів миру між ними. Мир укладався зазвичай після воєн на основі спільних домовленостей, правил, моральних, і не тільки, цінностей та принципів. Параметри миру можуть бути різними, основними для нашого думання є відсутність/наявність: 

  • будь-якої війни на глобальному та локальному рівнях;
  • громадянської війни;
  • збройних конфліктів;
  • структурного насилля на глобальному, локальному, державному рівнях;
  • чіткі правила гри для всіх, які базуються на спільних моральних цінностях та принципах.

Демократичний мир

«Демократії ніколи не воюють одна проти одної». Така, начебто, проста і коротка теза, а породжує купу питань. Як це так, що демократії не воюють одна проти одної? Що їх утримує від війни? Чи були винятки в історії? Якщо у світі всі будуть демократіями то війни не буде? 

В цієї теорії досить глибокі філософські коріння і вони породжують різні розгалуження теорії, тому почнемо з Канта. Іммануїл Кант у праці «Вічний мир: філософський нарис» (1795 року) описав засадничі принципи концепції демократичного миру. Кант виділив 3 основні  умови, що гарантують мир:


  • Наявність «республіканської конституції» 


Вона обмежує владу від зловживань. Якщо влада захоче піти війною, то спочатку вона змушена отримати громадське схвалення на такі дії. Кант наголошував, що «необхідною умовою для вічно миру є світ лише з конституційними республіками (по суті – демократіями), а більшість людей ніколи не проголосує за те, аби піти війною. Хіба що у випадку самозахисту». І самозахист тут не з точки зору авторитарної Росії, якій начебто загрожує «колективний Захід», НАТО чи ЄС. Росія підступно використовує «самозахист» як аргумент для ведення війн. Звичайно, Кант говорив не про «самозахист» авторитарних держав, а справжніх демократії, в яких громадяни мають право вибору та впливають на політику своєї держави. 


  • «Дух комерції» 


Кант вважав, що якісні та тісні торговельні відносини між державами та їх позитивні наслідки (добробут) для обох сторін гарантує недопустимість війни. Він припускає, що громадяни, які користуються логікою та раціональним мисленням не вирішать зруйнуйнувати добробут та торгівлю і піти на когось війною.  


  • Федерація держав


Своєрідне обʼєднання держав покликане подолати та покласти край умовам беззаконня у міжнародній політиці. [Тут ви можете зловити флешбек до держав, які створюють умови беззаконня і ООН яка є своєрідною кантівською федерацією держав. Проте, в ООН не всі держави є демократичними, як хотілося б Канту.] 

Інший мислитель Томас Пейн розвинув думку Канта і продовжив її у «Здоровому глузді» (1776 року). Пейн вважав, що всі європейські республіки перебувають у стані миру завжди. А королі [очільники недемократичних держав] скоріше підуть війною у певних ситуаціях, коли республіки [демократичні держави] в таких ситуаціях – ні. Пізніше, француз Алексіс де Токвіль стверджував, що демократичні нації були менш схильними до ведення війн.  А чи є статистичні докази цим словам філософів? Це питання зацікавило дослідників та дослідниць 1960-х років. Деякі з них зробили статистичні порівняння війн, виявили певну кореляцію між демократіями та миролюбністю. Ця теорія стала популярною, навіть трішки мейнстрімною в академічних колах. 

Є два основні аргументи на користь «демократичного миру»

  • Норми – це правила, цінності та принципи, якими керуються держави, суспільства та люди.         
  • Інституція – це як певна організація, яка входить до великої структури. Інституції бувають різні: політичні, соціальні, економічні. Тут мова про політичні. Наприклад інституцією виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, а ще є інститути законодавчої влади – Парламент (Верховна Рада України). 


Нормативний аргумент 


На користь «демократичного миру» каже: демократичні держави при взаємодії з іншими державами у зовнішній політиці керуються своїми внутрішніми нормами, цінностями та принципами і виносять їх назовні. 

Внутрішні норми
(внутрішня політика демократичної держави)
Зовнішні норми
 (зовнішня політика демократичної держави)
– Ненасильницька комунікація у вирішенні конфліктів;
– можливість звернутися до суду або поліції (або інших органів правозахисту);
– заборона насилля щодо інших людей.
– Вирішення конфліктів мирним шляхом за допомогою дипломатії;
– незастосування сили чи погроз силою;
– мирне співробітництво між державами.
– Верховенство права: рівність усіх і кожного перед законом;
– невідворотність відповідальності за порушення.
– Повага та дотримання міжнародних угод, норм та принципів міжнародного права.
– Право на приватність.– Невтручання у внутрішні справи інших держав.
– Рівність та повага до прав та свобод інших людей.– Суверенна рівність держав (поважати територіальну цілісність, свободу, юридичну рівність та політичну незалежність інших держав).

Цікаво, що демократії повноцінно переносять внутрішні норми у зовнішні під час взаємодії з іншими демократіями, бо можуть очікувати взаємності і мати взаєморозуміння. Між ними створюється колективна ідентичність – спільні інтереси, досвід, цінності, принципи та солідарність. Проте, коли демократії взаємодіють з недемократичними державами, вони певною мірою пристосовуються до норм недемократичними. Це схоже на інстинкт самозбереження. Демократії роблять це, щоб уникнути експлуатації чи загрози з боку недемократичними режимів. У деяких випадках вони можуть іти на певні поступки.

Чи може існувати повноцінний «демократичний мир» в умовах, коли на одному човні є демократичні держави, а на іншому – недемократичні? Ні. В таких умовах буде зберігатися мир між демократіями, але при цьому зростатиме загроза міжнародному миру. Адже цілком виправдано демократичні вважають недемократичних репресивними, антилюдяними, несправедливими та загрозливими. А недемократичні вважають що демократичні є загрозливими, бо «насаджують» свій лад, хочуть напасти, втручаються у внутрішню політику, керуються неправильною ідеєю, або насправді не є вільними і просять про вивільнення. Тут можна згадати багато наративів російської пропаганди про «денацифікацію», «українців захопила злочинна київська влада», «Росія хоче звільнити українців». Такі умови конфронтації уможливлюють майбутню агресію. Нормативний аргумент каже про 2 можливі форми участі демократичної держави у війні:


  1. Провокація недемократичного режиму щодо демократичного і стрімка воєнна відповідь демократичного (близьким є приклад Ліванської війни 2006 року);
  2. Пряма воєнна агресія недемократичного режиму щодо демократичного і самозахист демократії (випадок України).

Інституційний аргумент на користь «демократичного миру» має три компоненти:


  • Інституційні обмеження в демократіях


Обмеження, насамперед, стосуються складності прийняття демократичною державою рішення вступити у війну. В розвинених демократіях громадяни не підтримують війни як такі, тому лідер демократичної держави не може  розвʼязати війну, оскільки не матиме легітимності (коли рішення влади повністю відповідає рішенню та бажанню більшості громадян). 


  • Складність мобілізації


Підготовка до війни – це процес на роки та навіть десятиліття. Якщо раптом демократична держава готується до нападу, то це буде дуже складно і довго. Бо лідеру держави потрібно здобути легітимність від народу; пройти усі законодавчі інституції, забезпечити належну законодавчу базу для діяльності держави в умовах воєнного стану;  підготувати спроможну армію, як в частині особового складу так і якісного озброєння; через виконавчу владу забезпечити достатній економічний потенціал, адже війна – це дуже дорого. 


  • Прозорість


Один із найважливіших принципів демократії – це прозорість. Вона нівелює умови невизначеності, бо основні наміри політиків, урядів, лідерів усім відомі. Якби хтось з них і хотів напасти на якусь державу, всі про це б знали. Прозорість та відкритий доступ до великої кількості інформації про стан держави дозволяє іншим державам чіткіше зрозуміти вірогідність війни та спроможність до ведення війни. Це все створює одну з основних дилем в міжнародних відносинах – дилеми безпеки та невизначеності. Коли держави не можуть чітко визначити наміри інших держав –  це може стати причиною війни. Тому за умов конфлікту двох демократії вони дійдуть до мирного вирішення завдяки прозорості та чіткості намірів обох сторін. 

Капіталістичний мир 

Капіталістичний або комерційний також має давнє філософське коріння з епохи Просвітництва, пана Монтескʼє і теорії «doux commerce» (мʼякої комерції). Вона каже, що комерція (обмін товарами та послугами у великих масштабах) має тенденцію до зменшення насилля та цивілізації людей. Цивілізована людина схильна робити раціональний вибір, а насилля – це ірраціональний вибір. Відповідно, на цьому базується капіталізм та теорія капіталістичного миру. Вона стверджує, що держави взаємодіють між собою більш мирно, коли в них є розвинена ринкова економіка відкритого доступу та, відповідно, спільні інтереси. 

В поясненні попередньої теорії «демократичного миру» ми згадували Іммануїла Канта і один з його принципів вічного миру – «дух комерції». За Кантом: «дух комерції… рано чи пізно оволодіває кожною нацією, і він несумісний з війною». В теорії капіталістичного миру ця теза є однією із основних. В основі духу комерції є торговельна взаємозалежність. Коли між державами встановлено багато торгових звʼязків, то їх економіки стають взаємозалежними. І тут мається на увазі добровільна взаємозалежність. Наприклад, Україна експортує в ЄС зерно, олію, залізну руду тощо і є зацікавленою в цьому як і ЄС. А ЄС радо купує. Натомість недобровільна взаємозалежність створюється в недемократичних режимах і вона здатна створити хіба що тимчасовий мир в якому назріватиме війна. Так, наприклад, на початку незалежності України (1991-2010) була велика торговельна взаємозалежність з Росією. Це спричинено тривалим перебуванням в СРСР та повʼязаністю економік. В контексті війни розглянемо приклад з оборонним комплексом. Основне озброєння українських збройних сил складався з радянського озброєння. Починаючи пістолетами Макарова і автоматами Калашникова, закінчуючи літаками-бомбардувальниками СУ-24. Для обслуговування, ремонту та модернізації радянської техніки Україна вимушено купувала запчастини в Росії та інших держав, де залишилося багато радянського озброєння. Звичайно, те, що могла, Україна виробляла на власних оборонно-промислових підприємствах. Сьогодні ситуація інша, Україна переходить на нові стандарти озброєння. Україна формує добровільну торгову взаємозалежність та міжнародний мир із дружніми державами – США, Великобританією, Канадою та Польщею, наприклад. 

Баланс сил 

Це одна з найдавніших і найвідоміших теорій міжнародних відносин. Відповідно до неї, держави або групи держав (альʼянси, обʼєднання тощо) для виживання та самозахисту від інших держав використовують порівняння своєї сили з силою інших держав або груп держав. Тобто, держави накопичують військовий потенціал аби “бути на рівних” з противниками або вступають до союзу чи створюють його, якщо бракує сили. Таким чином створюється баланс сил між конкуруючими державами та союзами. І завданням для всіх є утримання балансу. На цьому моменті теорія має достатньо двозначностей, неоднозначностей та хиб. Невідомою є кінцева перспектива теорії, яка мета балансу сил? Дослідники виділяють декілька тез. Баланс сил потрібен:


  • для підтримки міжнародного миру, безпеки та порядку;
  • виживання потужних держав;
  • збереження цілісності багатодержавної системи (запобігання анексії, окупації чи захоплення слабкої або малої держави з боку великої, сильної або амбітної);
  • недопущення існування єдиної держави-гегемона, яка володітиме усіма ресурсами та владою.


Як теорія працює на практиці 


Є один досить яскравий приклад – період Холодної війни. Так  після завершення Другої світової війни утворився біполярний (два плюси) баланс сил. З одного боку західні демократичні держави з економікою та суспільствами відкритого доступу з лідерством США та утвореним НАТО (4 квітня 1949). До НАТО на старті увійшло 12 держав: Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Сполучені Штати Америки, Канада, Італія, Португалія, Норвегія, Данія, Ісландія. З іншого боку – комуністичні держави Східної Європи з лідерством СРСР та утвореним у відповідь альʼянсом – Організацією Варшавського договору (14 травня 1995). Там були: тюрма народів СРСР, Чехословаччина, Болгарія, Східна Німеччина, Угорська Народна Республіка, Республіка Румунія, Польська Народна Республіка, Республіка Албанія. Ці два блоки СРСР+Організація Варшавського договору і США+НАТО нарощували озброєння, погрожували один одному, політично втручалися у менш розвинуті  слабші держави і була серйозна напруга щодо ядерних атак однієї зі сторін та розвʼязання нової великої війни. Проте, цього не сталося, а з розпадом СРСР зʼявилися нові виклики.

В контексті теорії балансу сил можемо припустити, що з повномасштабним вторгненням Росії в лютому 2022 року баланс сил динамічно змінюється. Україна, яка тривалий час проводила політику “позаблоковості” та принципу “між крапельками” не вважалась сильною та впливовою державою. Сьогодні картина зовсім протилежна. Україна впевнено бере участь у створенні нової архітектури безпеки та балансу сил як альʼянсами у дипломатії, так і перемогами на фронті.

Гегемонічна стабільність  

Ця теорія більше про загальну стабільність міжнародної системи, проте частково і про мир. Бо стабільність і влада одного гегемона передбачає частковий мир. Теорія гегемонічної стабільності ґрунтується на тезі, що міжнародна система з більшою ймовірністю буде стабільною, якщо у ній домінуватиме одна держава – гегемон. Гегемон регулює систему міжнародних відносин через введення спільних правил взаємодії між найвпливовішими та найважливішими членами системи. Для того щоб стати гегемоном треба мати: 

  • Політичну силу – Невідʼємний компонент не тільки, в забезпеченні внутрішньо стабільності держави, а й у створенні міжнародних правил, законів, норм, організацій та союзів.
  • Військову силу – Військова спроможність повинна бути не просто на рівні з конкурентами, а бути в рази кращою та переважати. Обоʼязково повинен бути потужний флот та авіація. 
  • Велику економіку – Гегемон повинен мати перевагу та лідерство в хоча б одному провідному технологічному або економічному секторі. 
  • Гегемонські амбіції – Політична воля та лідерство критично необхідні для того, аби оголосити себе гегемоном або претендентом на гегемонію.   


Якщо держава зібрала бінго з цих компонентів, то на етапі, коли міжнародна система є нестабільною – є шанс стати гегемоном. Нестабільність виникає тоді, коли гегемон втрачає вплив, міжнародна ієрархія руйнується, виникають нові економічні та технологічні переваги, система виглядає нестабільною та несправедливою. Також теорія стверджує, що період гегемонії супроводжується великою кількістю суспільних благ, а період занепаду гегемонії та боротьби за місце гегемона – дефіцитом благ. Термін «гегемонічна стабільність» і таке основне уявлення про стабільність ввів Роберт Кеохейн. Інший теоретик, Джордж Модельскі представив теорію довгих циклів. Там він описує звʼязок між циклами війн, циклами економічної переваги та циклами політичного світового лідерства. Цикли ще називають «хвилями». Основна цікавість теорії в тому, що вона відкриває перспективи дослідження умов, за яких повторюються світові війни, а гегемонії змінюють одна одну. 

В теорії виділяють такі «хвилі» чи «цикли»:

І – Португалія 1494–1580. Гегемонія базується на домінуванні Португалії в навігації. Претендент на гегемонію: Іспанія;

ІІ – Нідерланди 1580–1688 рр. Гегемонія на основі голландського контролю над кредитом, грошима та поштою (інформацією). Претендент на гегемонію: Англія;

III – Британія 1688–1792. Гегемонія на основі британського текстилю та командування відкритим морем. Претендент на гегемонію: Франція;

IV – Британія 1815–1914. Гегемонія базується на британській промисловій перевазі та залізницях. Претендент на гегемонію: Німеччина;

V – Сполучені Штати Америки з 1945 по 1973 рр. Гегемонія на основі нафти та двигуна внутрішнього згоряння. Претендент на гегемонію: СРСР;

VI – ? , бо поки теоретики не визначилися, а міжнародна система динамічна. Більшість схиляється до продовження гегемонії США на основі інформаційних технологій (та ще чогось, поки рано ствердити). Також претендентом на гегемонію є Китай.



Підсумовуючи, теорія гегемонічної стабільності не гарантує вічного миру, проте допускає тимчасовий мир та відсутність великої війни у певних тривалих періодах.

Соціальний конструктивізм

Нарешті остання теорія у цьому хітпараді. Конструктивізм – це соціальна теорія, яка описує відносини між агентами та структурами. Агенти – окремі люди (індивіди), громадські діячі та діячки, активісти/ки, лідери/ки громад. Структури – те, що конструюють люди та суспільства. Знання, соціальна реальність, ідентичності та інтереси соціальних агентів є «соціально-конституйованими». Тобто, соціальні факти, які регулюють людські стосунки від суверенітету до прав людини на гроші, – це «факти за домовленістю людей». Вони стають реальними та набувають змісту через інтерсуб’єктивне розуміння між окремими особами та спільнотами. Простий приклад – гроші. Памʼятаєте дитячу гру, коли ми вважали листочки з дерев за валюту. Купували та продавали за них тихенько щойно зірвані ягоди. Так от, діти тут – агенти, які визначили спільне інтерсуб’єктивне розуміння, що листочки – це валюта, і що 10 вишень коштує 5 листочків, а 3 аличі – 1 листочок. 

З питанням міжнародного миру та безпеки той самий принцип, але, авжеж складніший. Мир є конструктом, який створюють люди та спільноти. Це відбувається через особистісне та міжгрупове спілкування, а також через структури. Розглянемо як це відбувається на практиці на прикладі програм культурного обміну молоді ERASMUS+. Організовується 10-денний молодіжний обмін у Норвегії на тему змін клімату та участі молоді. Серед учасників молодь віком 18-29 років з різних держав ЄС та держав східного партнерства (Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан). Кожна країна представлена у складі 3-6 членів та членкинь. Загалом, на молодіжному обміні є 5 країн. Серед них обовʼязково повинні бути представники держав ЄС та держав східного партнерства. Програма та порядок денний на обміні побудований так, аби молодь не тільки спілкувалася на визначену тему заходу, а й знайомилася між собою і розповідала про свою державу та культуру. Як правило, на кожному обміні в групи є вечір для презентації своєї держави. В презентацію входить загальна інформація про державу, про культуру та історію, навчання народним танцям або музиці та найсмачніше – коштування національної кухні. Власне, оця дружня атмосфера, де всі один одного поважають та сприймають, готові слухати та дізнаватися про особливості один одного і продукує мир. Молодіжні обміни – це лише один з прикладів, є ще обміни академічні, де студенти їдуть на рік в іншу державу та інші інструменти побудови розуміння між людьми та державами. 

Висновки

Якщо ви дочитали цей лонг-лонг-рід, ви готові робити власні висновки та відповіді на питання про мир. Основне – мир буде тоді, коли буде взаєморозуміння між державами в частині норм, принцип та цінностей поведінки на нашій планеті та в космосі. І тоді, коли всі будуть неухильно дотримуватися таких правил, ці компоненти можуть забезпечити мир. Сучасні норми та принципи міжнародного права утворили чудовий фундамент для підтримки миру, але, на жаль, не запобігання війнам. Уникнення злочинцем відповідальності чи замирювання злочинця не веде до миру. Шлях до «вічного миру», який описував Кант і «демократичного миру» ще складніший та довший. Якби ж можна було перетворити усі держави на демократії, ми б перевірили чи теорія спрацює і чи мав Кант рацію. А поки, творимо демократію в Україні з дружніми державами, народами, націями, суспільствами та людьми.

Мир втрачається в секунду – одним пострілом, а досягається ріками та роками крові.  Тому створення та підтримка миру – є основним завданням для всіх націй, народів та держав. 

Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
Вам може сподобатись!