Міркуємо про суть і значення колективної та індивідуальної пам’яті, а також даємо помічні інструменти для самостійного старту дослідження сімейної історії.

8 хвилин

Хтось з онуків чи родичів у далеких 2070-х поставить питання на кшталт: «а як змінилось ваше життя після 24-ого лютого?». Ймовірно, ця розповідь буде цілком схожа на історичну довідку, чи-то стрункий хронологічний ланцюжок про загальні події перших тижнів. Ледь не кожен міг почати з персональних спогадів. Деякі люди навіть згадали свій день, думки чи стан напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І саме ці свідчення важливі для того, що називається колективною пам’яттю.

До проголошення незалежності українці не мали можливості повноцінно свідчити про свій травматичний досвід, який був пов’язаний з політикою СРСР. Адже, історія, передовсім, існувала як  інструмент пропаганди та поширення ідеології.  Наприклад, Радянський Союз не визнавав Голодомор 1932-1933 років геноцидом, а також робив усе можливе, аби приховати наслідки масового вбивства українців. Для свідків Голодомору це означало жити впродовж років з «альтернативною версією» офіційної історії, не маючи можливості отримати сатисфакцію. Для українського суспільства як постколоніального, визнання власного бачення історичних подій є важливою частиною ствердження суб’єктності.

«Індивідуальна пам’ять» та «колективна пам’ять»

«Ми не реєструємо нашого досвіду так, як це робить фотоапарат… Ми вловлюємо ключові елементи нашого досвіду і зберігаємо їх. А потім радше їх реконструюємо чи навіть наново творимо образи, аніж вибудовуємо копію. Іноді в процесі ми додаємо свої почуття, переконання чи навіть здобуті пізніше знання», — говорить американський психолог, дослідник психологічних та біологічних аспектів пам’яті Деніел Шактер. Фактично, щоразу розповідаючи свої спогади ми збираємо фрагменти у різних нейронах, які були задіяні на момент переживання досвіду. 

Колективна памʼять є міждисциплінарною ділянкою досліджень. Проте сам термін «колективна память» вперше запропонував французький соціолог Моріс Хальбвакс. Він стверджував, що індивідуальна память обумовлена соціальним контекстом. За цим визначенням на спогади кожної людини може впливати панівна ідеологія. 

Польська дослідниця Барбара Шацька визначає «колективну пам’ять» як сукупність уявлень членів спільноти про її минуле. Також, за її концепцією колективна пам’ять складається з трьох елементів: 

• Памʼять окремої персони про власне минуле;
• Памʼять спільного досвіду групи, що створює колективну узгодженість його переказу;
• Офіційна репрезентація образу минулого в культурі. 

Цю концепцію може ілюструвати сучасна практика найменування вулиць. Назва — це закріплення пам’яті в публічному просторі. Саме тому в Києві можна було проголосувати за ту чи іншу нову назву у додатку «Київ Цифровий», адже потрібна суспільна консолідація. Наприклад, найбільше голосів віддали за перейменування вулиці Волгоградської на честь загиблого на війні активіста Романа Ратушного.

Спільним у визначеннях індивідуальної і колективної памʼяті є те, що ні перша, ні друга не є статичними. Вони змінюються внаслідок переоцінки в залежності від нових контекстів та практик, спрямованих на їх підтримання. Історичну память формують суспільні дискусії. Дискусії в свою чергу складаються з наративів, а наративи —  з персональних історій. Якщо вам відомо, припустимо, історію розкуркулення та заслання родичів у Сибір — це унеможливлює псевдоісторичні маніпуляції на цю тему. Ба більше: дізнаючись досвід життя людей на тлі політичного контексту, історії кохання, побуту, горя та радості, ми ставимо себе на місце інших і можемо глибше оцінити значення та вплив тих чи інших масштабних історичних подій.

З чого і навіщо почати дослідження власної сімейної історії

Отже, для того щоб посеред головної площі ніколи не виростали пам’ятники Леніну. Для того, щоб напевно знати  чому ви говорили російською чи українською з самого дитинства. Для того, щоб дослідити який ланцюжок подій міг вплинути на формування вашої ідентичності — розпочніть дослідження родинного дерева.  

Ми звернулися з проханням пояснити як почати цю подорож до Анатолія Щербаня — доктора культурології, археолога та краєзнавця. Нижче наводимо його поради, а також корисні ресурси:

Запитайте у бабусь 

Але не тільки. Інтерв’ю — це старт у дослідження родинного дерева. Перш ніж його почати, складіть питальник, тобто, список стандартних запитань. З’ясуйте імена, прізвища та по батькові всіх можливих родичів. Слід дізнатися чи жила ваша сім’я весь час у цьому місці, або звідки члени родини переїхали. Пізніше це знадобиться для роботи з місцевими архівами. Крім точної інформації важливо фіксувати сімейні легенди, спогади про спосіб життя, хто чим займався. Насправді, все що може здатися вам цікавим і важливим. Проте, інформацію потрібно фільтрувати та ловити оповідача чи оповідачку на невідповідностях. Наприклад, люди можуть стверджувати, що були вихідцями з бідних сімей, адже такою була безпечна версія їх походження за часи СРСР. Задокументуйте ваше інтерв’ю, відскануйте фотографії та документи.

Архіви та онлайни

Якщо родичі проживали весь час в одному місці зверніться до архіву. Тут могли зберегтися метричні книги. А у частині України, яка знаходилась у складі Російської імперії, велися сповідні книги. На щастя, деякі документи доступні онлайн. Наприклад, Державного архіву Миколаївської області. Хоч у вільному доступі існує геть мізерна кількість джерел, деякі можуть стати важливою зачіпкою на вашому шляху. Зверніть увагу на Українській генеалогічний портал. Тут можна прочитати про особливості роботи з іноземними архівами та покликання на відкриті бази тощо. Також доступний Єдиний реєстр жертв Голодомору. 

Що далі?

Фіксуйте спостереження, порівнюйте досвід ваших рідних з історичними подіями та досліджуйте контекст. Не лише сама по собі віднайдена інформація є цінною, але й висновки щодо самих себе, які почнуть з’являтися у процесі. Адже українцями нас робить не походження чи мешкання на певних територіях. (До речі, такий підхід до визначення націй називається примордіалізмом. Згідно цієї теорії, походження людини визначає її ідентичність). Українцями нас робить приналежність до спільних цінностей та сенсів. Тож можна вважати, що основним завданням для дослідника є рефлексія та щире бажання жадібно довідатися більше правди про себе і світ, передаючи її далі.

Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.