Цією статтею анонсуємо рубрику, яка тепер буде виходити на «Бо медіа». А саме — розмови з авторами та авторками нещодавно виданих книжок та огляди на ці тексти.
Кожна книжка у рубриці буде порадою — авторка відбирає такі тексти, що з якоїсь причини їй зрезонували. І почати хочемо з дійсно щирого та щемкого роману Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко». Галина дебютувала зі збіркою короткої прози «Таке життя», а це — її перший текст великої форми. Дисклеймер: у частині з інтерв’ю містяться спойлери, тож будьте уважні та обережні!
У двох словах
Почнімо з того, про що ж ідеться в книзі та хто такий цей Марко. Відповіді на друге питання ви не знатимете аж до самого кінця роману, а втім прив’язатися до цього Марка все-одно встигнете!
Тим часом головна героїня — Богдана, Дана, а ще Богдана Олександрівна. Запекла кар’єристка, яка вирулювала компанію зі всяких проблем, надійна опора та підміна для кожного колеги. І попри свою фактичну незамінність для колективу та компанії, де вона працює, з особистими стосунками в неї не складається. Авторка показує цю ситуацію дуже реалістично, це аж ніяк не історія про «дівчинку, яку ніхто не зміг зрозуміти». Натомість це історія про жінку, яка підтримує смолтоки на роботі, іноді випиває каву з коліжанками й навіть пліткує разом з ними, але все це — не про дружбу. А в глибші стосунки зайти складно: там страшно, та й взагалі — часу нема. І так само це не історія про надміру обдаровану ученицю, якій усе впало в руки саме — радше про те, що іноді людина готова пройти тисячний курс та отримати найвищу кваліфікацію у сфері, яка зовсім не приносить задоволення. Чому? Не знаю, але погляньте на своє коло спілкування: хіба ви не знаєте такої людини?
Аж якось Богдана вирішує, що так тривати далі не може. І тоді вона кидає свою престижну та високооплачувану роботу і йде в нікуди. А точніше в квітковий магазин. Місце з геть іншими людьми, ніж у її офісі, й геть іншим форматом спілкування між співробітниками та керівництвом. Це нове життя, якого Богдана потай навіть від себе завжди прагла, приймає її добродушно й гостинно.
Тут вона зустрічає геть не схожу на себе жінку, яка стає її ліпшою подругою. А ще чоловіка, до нестями закоханого в Богдану, до якого героїня не здатна відчути взаємности. Натомість у снах до неї навідується загадковий Містер Ікс, якого вона сподівається зустріти одного дня наживо.
Сплетіння всіх цих сюжетів зрештою створює надзвичайно чуттєву й легку розповідь про дорослішання.
Чому цю книгу варто прочитати?
Цей текст не про розкодування багатьох шарів референсів та інтертекстів — він про те, як могла би звучати розповідь вашої подруги вночі на кухні. А тема сестринства і взаємопідтримки між жінками загалом, до речі, одна з центральних у творі. У сучасному світі досі існують приказки про те, що «дружби між чоловіком і жінкою бути не може» та «дружба між жінками — то дружба між зміями». Тож нам потрібні тексти, які показують жінці, що вона не приречена на самотність. У «Маркові» Богдана знаходить надійну підтримку в Тетянці, своїй новій колезі з квіткової крамниці. Вони стають подругами, такими близькими, що могли би називатися сестрами. Ми спостерігаємо історію з оптики Богдани — і не бачимо жодного порівняння чи конкуренції в цих стосунках. У двох жінок кардинально різні життєві шляхи. Одна з завзятої відмінниці перетворилася на успішну бізнесвумен, якій однак ніколи не щастило з особистим життям. А інша рано вийшла заміж, виховує двох дітей, і її чоловік активно протестує проти того, щоби вона працювала, ще й ревнує до першого-ліпшого.
Такі різні вони знаходять розраду одна в одній і взаємно розширюють світогляд.
Поза тим у книзі піднято цілий перелік гострих та болісних тем: дитячі травми, покинутість, гіперопіка, самотність, кохання та потяг, образа та прощення. Проте, коли читаєте, не відчуваєте нагромадження чи штучність вплетення такої кількости всього. Це просто оповідь про життя, а в житті трапляється всяке. А важливо те, що цей текст не про констатування гострих тем, а про роботу з ними: наприкінці все має стати краще, ніж було напочатку — наступний букет буде майстернішим, наступний день буде кращим, а наступне покоління буде більш викоханим.
Про деякі деталі ми мали нагоду розпитати докладніше саму авторку. Тож далі ділимося тим, про що говорили з Галиною Лицур-Щадей.
Яким був тригер-момент, щоби почати писати? Чи пов’язані вибори героїні з вашим власним досвідом?
Не можу сказати, що планувала писати саме цей текст. Я тоді якраз закінчила збірку «Таке життя», і мені страшно було підступатися до великої форми. А тим не менше, перші два розділи написала, сама собі не вірячи. Певности тоді додали редактори.
А щодо досвідів, то хоч я й мала подібний момент зміни професії, він усе одно виглядав дещо інакше. Для мене це було про повернення до письма. Певні історії з цього тексту я переживала, звісно, але їх не так уже й багато. Але й вигаданого там нічого немає. Кожен образ зібраний, сконструйований із багатьох справжніх людей. От, наприклад, хотілося описати досвід самотности, якої я ось так ніколи не переживала. І тут прообразом для Богдани став знайомий чоловік — певно, він про це й не підозрює!
Ви порушили багато складних тем. Чи мали ви певний перелік того, про що хочете поговорити, чи він склався в процесі?
Теми, які хвилюють, завжди помічаєш гостріше. Жіноча проблематика — моя тема здавна. Малою мені боляче було спостерігати історії про несправедливість до жінок навколо. А, як казала Наталя Кобринська, дійти до широкого загалу можна тільки через літературу. І зараз жіночий рух є предметом мого дослідження, з ним і пов’язаний наступний текст, над яким я зараз працюю.
Я мала дитячі травми та всілякі досвіди, і це допомогло прочути й прожити те, що ставалося з іншими. Багато тем потребували тривалого копання — іноді місяці. Спілкувалася зі спеціалістами. Події в книзі розгорталися, треба було все це проживати. І тоді-то кожна окрема історія, хоч і не була моєю власною, стала такою.
Я не планувала, як писатиму цей текст. Мені казали про синопсис і план, а я послухала й зробила все навпаки. Я дозволяла своїм персонажам жити, як вони хотіли. Спочатку я дозволяла, а потім вони й не питали! Звісно, знала, на які теми хочу поговорити, але як герої їх проживуть, вийдуть із ситуацій — тут вже я сама ніби серіал дивилася! Ну а тут як дізнатися, що буде в наступній серії — сідай, відкривай комп’ютер та й пиши!
Події відбуваються між 2014 та 2022 роками. Війна в тексті присутня, але дуже побіжно. У книзі є персонаж, який волонтерить впродовж війни — чому він це приховує?
Мені весь час було невтямки, як там може бути пекло, а тут — нормальне життя. Я зумисне не повертаюся до цієї теми тисячу разів. Однозначно, війна там уже є, на фоні — але я не знаю, як вона могла пройти цілком повз. Але одночасно з тим усі дозволяли собі жити, просто були залучені більше чи менше.
А цей чоловік, який волонтерить, — він списаний з мого друга. Цей чоловік ніколи не називав себе волонтером, ніколи нічого не афішував. Просто для себе чітко знав, що в такий-то день має поїхати в певне місце й забрати військових, до прикладу. Він не хотів, щоби про це говорили, знало тільки найближче коло — «нехай ліва рука не знає, що робить права». І це було про справжність з його боку.
Чи варто чекати продовження історії Богдани?
Мені самій цікаво. Коли я закінчила чернетку, то дала п’ятьом коліжанкам, які працюють у сфері, на бета-читку*. А коли вони повернули її, то кожна чекала продовження, більше того — кожна знала, як воно має виглядати, і для кожної воно було різне!
Але поки що для мене ця історія завершена. Я так собі думаю:коли ці персонажі знову в мені озовуться й історія захоче розвиватися, то я її напишу. Але поки що герої сидять тихо, і це добре — маю й без цього купу задач і новий текст, над яким саме працюю.
* Бета-читка — вичитування тексту перед публікацією. Може здійснювати професійний редактор або ж просто зацікавлена в прочитанні людина.
Про найзагадковішого персонажа роману — Містера Ікс. Він з’являється фізично лише в останньому розділі. Яка тут історія й чому він виявився саме тим, ким виявився?
Богдана приїжджає до храму — і для неї це про повернення до чогось особливого, що, імовірно, відкриє перед нею нові горизонти. У самого Містера Ікс закладена певна символіка, уже на першій третині тексту я для себе це зрозуміла.
Історія така, що мені зовсім не виходить писати фентезі. І Містер Ікс виявився першим персонажем, якого я вигадала — решта мали за собою прототипів. Я все чекала, коли ж він піде з тексту, а він все не йшов! Коли він почав набирати такої сили у творі, я захвилювалася: таких історій ніде не чула й не бачила. Я відчувала велику відповідальність. Думала, що вже накрутила, як кіт на глині! Аж тут я вирішила перепитати про все це в однієї з бета-рідерок. І вона мені сказала, що в юнацтві пережила таку історію сама. Отак і знайшовся останній прототип. Звісно, в її історії це було дещо інакше, але така з’ява останнього прообразу — ну ледь не містичний збіг!
І, насамкінець, дещо про фідбек читачів
Воно іноді так кумедно виходить: люди геть по-різному сприймають текст. «Чого ти її таку нещасну в кінці зробила?» — отаке питання навіть приходило.
Дуже відчутно по поколіннях: якщо молодші читають, то взагалі не думають, що Богдана лишилася нещасна. А ті, що старші, то вже заламують руки — ну як же так! Ще якось Богдану назвали аморальною, то я перепитала про це в свого редактора. А він мені каже: «Вона така вже свята, що я думаю, де їй ті крильця пообламувати й начіпляти ріжків!»
Цікаво, як текст сприймається на різні досвіди. Сама я не бачу її нещасною аж ніяк. Але ж це добре, коли персонаж викликає такі суперечливі емоції.
