Чому Крим займає особливе місце в українській історії, і вирішальне — у справі нашого майбутнього?
Коли ми говоримо про Крим, ми торкаємося теми його окупації Росією. Сьогодні найчастіше обговорюють або 2014-й року, коли Росія захопила Крим, або питання його звільнення та реінтеграції в Україну. Це важливі теми, але ми забуваємо про ширший контекст регіональних відносин. Яке місце посідає Крим в українському дискурсі?
До 54 року – була історія!
Росія старанно культивує образ півострова, як свого історичного і законного володіння та відкидає будь-які факти зв’язку регіону з материковою Україною. Відома пропагандистка теза, нібито кримсько-українські відносини почались 1954 року, коли Микита Хрущов передав півострів до складу УРСР — хибна. Це твердження обмежує цілісне мислення нашої історії та не дозволяє дивитись на Крим глобально, віднаходити його зв’язки з Україною, що насправді формувались ще віддавна.
Ще до утворення Радянського Союзу, Україна часів національно-визвольних змагань (1917–1921 роки) декларувала і активно відстоювала своє право на Таврійську губернію. Попри господарювання в Криму німецької армії, українські вояки на чолі з Петром Болбочаном раніше за німців звільнили півострів від окупації більшовиків та червоного терору. Українська держава взяла на себе адміністративні та інфраструктурні видатки регіону: організовувала постачання їжі, фінансувала місцевих чиновників, підтримувала роботу залізної дороги, пошти та телеграфу. Це все було проявом реальної влади України в регіоні, а що найголовніше — демонстрацією готовності держави брати на себе відповідальність за свої території, навіть попри формальності.
На часи Гетьманщини припадає володарювання на півдні України Кримського ханату. І хоча то були конкуруючі культури: слов’яни християни та тюрки мусульмани, терени України служили домівкою і для русинів, і для киримли. Стійка асоціація Криму з набігами звідти «злих» татар — досить однобокий наклеп, оскільки вагомою частиною козацького промислу також були військові походи. Але ми знаємо і про приклади партнерства: укладання союзів між кримськими татарами та козаками. А окрім того, мали місце культурний обмін та економічні відносини, чумацтво — один з їх прикладів.
Цікавою є біографія першого кримського хана Хаджі Ґерая. Перед тим як стати володарем півострова, він народився і виріс у місті Троки — самому серці Великого князівства Литовського. І це було нормою, оскільки тоді на теренах сучасної Литви, Білорусі та України проживала значна діаспора кримських татар, які зберігали свою ідентичність аж до ХХ ст. Ці факти демонструють глибинний зв’язок Криму з Європою. Зрештою, півострів завжди мав тісні зв’язки з материком, і за бажання, їх можна виводити ще з середньовічної Русі, і навіть з часів античності.
Під ковпаком російського міфу.
Щойно ми позбулись хоч і важливого, але лише одного нав’язаного Росією наративу про Крим і Україну. Але машина пропаганди генерує велику кількість маніпуляцій, що переінакшують дійсність під вигідну росіянам картину світоустрою. І на користь цього «світоглядного інжиніринга» працюють не тільки меседжі в медіа, але й освіта, наука, політика і культура.
Так довгий час формувався науковий дискурс у дослідженні кримських татар. Історіографічна традиція Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, підтримувала ідею того, що кримські татари прийшли на півострів разом з монгольською навалою. Одночасно з тим, в рамках так званого «грецького проєкту» відбулось перейменування міст Криму на античний взірець. Таким чином «жива» культура кримців заперечувалась, а натомість насаджувалась «мертва» архаїчна культура. Російська імперія претендувала на античну спадщину, і корінний народ в цьому плані був вельми незручний.
Така стратегія реалізовувалась різними способами в різних площинах. Подібні методі пізніше застосовував і Радянський Союз. Варто пригадати геноцид кримськотатарського народу, і тоді стає зрозумілою послідовність політики, яку запроваджувала спершу Російська імперія, слідом Союз, і опісля — Російська Федерація. Це насадження своєї імперської міфології, прагнення поглинути територію й асимілювати (або знищити) народи які на ній живуть.
Але для того, аби побороти цю світоглядну модель, недостатньо просто вказати на хиби та прогалини історичної пропаганди. Необхідно повністю переосмислити локальну історію півострова та інтегрувати її в український контекст. Тобто запропонувати альтернативну міфологію, засновану на радикально інших, правдивих цінностях.
Автор: Онищук Максим
