Що нам робити з цими (промисловими) будівлями?

Світовий і український досвід ревіталізації, кейс з Донецької області та можливий потенціал ревіталізації як інструменту повоєнної відбудови.


20 хвилин

Останні 10 років не лише еко-активісти, але й пересічні громадяни та навіть школярі по всьому світу знають про zero waste та наголошують, що ми маємо давати друге життя усім нашим речам (і не тільки). Словами «ресайклінг» і «апсайклінг» тепер мало кого можна здивувати. Це стосується одягу, сміття, меблів, свідомого споживання енергоресурсів — список можна продовжувати довго. Та як часто ми «даємо друге життя» будівлям, які нас оточують? Особливо коли йдеться про великі й «складні» приміщення, які найчастіше зустрічаються в промислових зонах як мономіст, так і мегаполісів. Та і для чого взагалі витрачати величезні кошти на їхню реконструкцію, якщо можна просто побудувати щось нове? Це питання набуло неприємної актуальності у 2014 році, коли деякі українці втратили своє житло на сході України. Та особливо болючим воно стало саме зараз, коли велику кількість українських міст фактично зруйнувала Росія. Станом на 1 червня 2022-го року житло 3,5 мільйонів українців було пошкоджено або зруйновано. Близька 12 мільйонів були змушені покинути свої домівки та переміститися до відносно безпечних регіонів чи закордон. Ця проблема поставила складні, але важливі питання багатьом установам, громадським організаціям і архітектурним студіям: де жити людям, в яких більше немає дому, чи захочуть вони повернутися до свого регіону, коли там буде безпечно і, власне, якою взагалі має бути повоєнна відбудова. Тому нині у відповідь стартувало чимало ініціатив, які покликані у різні способи вирішити першу проблему і забезпечити внутрішньо переміщених осіб гідними умовами для життя.  Наприклад, про досвід та можливості  ревіталізації  говорять у відео-проєкті «ДНК міста» від Міжнародного саміту мерів та фонду Western NIS Enterprise Fund. Також одним із таких є проєкт Cohaty від громадської організації Metalab. Співпрацюючи з партнерами, місцевою владою та волонтерською спільнотою, команда має можливість ревіталізувати різні приміщення в Івано-Франківську, а тепер і в Кам’янці-Подільському. Один з найцікавіших прикладів у рамках проєкту — робота з великим приміщенням у промисловій зоні Івано-Франківська. Цей простір, над ремонтом якого працюють безпосередньо переселенці, є надійною альтернативою прихисткам у школах, дитячих садочках та тимчасових шелтерах. Команда проєкту Cohaty змогла використати промислову будівлю для вирішення актуальної проблеми, але є багато інших прикладів успішної роботи з подібними просторами. 

Ревіталіщо?

Зануритись в це допоможе термін «ревіталізація», який також можна зустріти доволі часто. Але що це таке? Синонімами до «ревіталізувати» є «оновити», «переосмислити» і, власне, «оживити». Може здатися, що це стосується лише архітектурних інтервенцій, але насправді ревіталізація з’являється в точці перетину економічного, соціального, культурного і фізичного вимірів. Та чи інша міська зона або ж будівля потребують її, якщо про це заявляє спільнота людей: містяни, мешканці мікрорайону тощо. За допомогою ревіталізації закинуті простори перетворюються на місцеві точки тяжіння та стають центрами творення нових міських спільнот. Ці простори не завжди мають 200-річну історію, але через це вони не перестають бути вагомими частинами міста, які потрібно зберегти. Такі об’єкти можна зустріти в кожному місті, але на цей раз ми звернемо увагу саме на закинуті промислові будівлі. Світові й українські практики оживлення таких міських зон доводять, що старі заводи можуть перетворитись на житлові будинки, а в колишніх цехах можуть проводити концерти та вечірки. Ревіталізація може відбуватись в різний спосіб, але незмінним залишається одне. Промислові зони в містах — вже давно не лише про великі й неекологічні підприємства.

Як це роблять у світі

Вдалим прикладом переосмислення колишнього промислового простору можна вважати парк «Дуйсбург-Норд» у Німеччині, побудований на території металургійного заводу у 1990-2002 роках. Електростанції переобладнали для проведення корпоративних та культурних заходів, у старому газометрі створили найбільший у Європі центр підводного плавання, бункери для зберігання руди перетворили на затишний сад, у ливарному цеху облаштували високу мотузкову трасу, а із застарілої доменної печі зробили оглядову вежу. Окрім цих активностей відвідувачі парку мають можливість ознайомитися з процесом виробництва: від доставки сировини до вивезення чавуну. Проектом займався ландшафтний архітектор Петер Лац, який працював з багатьма іншими постіндустріальними ландшафтами. Інший приклад з Німеччини — промисловий комплекс «‎Цольферайн»‎ на місці кам’яновугільної шахти у місті Ессен. Цей комплекс утворює інфраструктура вугільної шахти, включно з будівлями що збереглися з початку ХХ століття. Колись шахта була найбільшим і найсучаснішим вугільним центром в Європі: на піку свого існування в ній щодня працювали до 8000 шахтарів. Вугілля тут видобували та переробляли протягом 135 років, перш ніж шахту було виведено з експлуатації у 1986 році. Сьогодні шахта з її баухаузним дизайном є взірцем сучасної промислової архітектури і культурним центром. У деяких будівлях комплексу зараз розташовані галереї сучасного мистецтва, виставкові зали та ресторани. На території навіть є басейн, парк і ковзанка, які є популярними місцями відпочинку для місцевих.

Водночас в Парижі був досвід ревіталізації цілого індустріального району.  Архітектор Бернард Чумі  виграв великий конкурс на проектування парку «‎Ла-Віллет»‎ у 1982-83 роках. Раніше на тому місці були розташовані величезні скотобійні й національний ринок м’яса —  вони існували до 1974 року, тож постало питання про перевтілення цього простору. Разом з архітектором Коліном Фурньє Чумі розробив проект парку, який вдалося втілити протягом 1984-1987 років. У парку знаходиться безліч музеїв (наприклад, найбільший музей науки в Європі), концертних та ігрових майданчиків, філармонія, центр кінного спорту і багато іншого.

Подібні приклади є і в містах з радянським минулим, в тому числі й в Україні. Так, у 2007 році в Таллінні на місці колишнього заводу Калініна з’явився креативний постіндустріальний центр Telliskivi Creative City. Проєкт креативного міста фінансувався Міністерством культури Естонії. Зараз на території заводу знаходяться галереї, невеликі магазини, офіси креативних компаній, ресторани, студії, концертні зали тощо. Зазвичай реконструкція промислових районів у Європі коштує значних витрат як для національних, так і регіональних урядів: реконструкція ніколи не буває дешевою, особливо з урахуванням витрат на очищення навколишнього середовища.

А що з промисловими просторами в Україні?

Першим на думку приходить інноваційний центр «‎Промприлад»‎ в Івано-Франківську, створений на місці старого багатопрофільного заводу. Уперше про ревіталізацію цього простору почали говорити у 2015 році, коли командою платформи «‎Тепле місто»‎ в партнерстві з ГО «‎Інша Освіта»‎, школою ‎CanActions, ГО «‎Ґараж Ґенґ»‎, «‎MitOst»‎, «‎Pact Ukraine»‎ та Львівською бізнес-школою УКУ були сформульовані візія, цілі та загальна концепція проекту. Пізніше, у 2016 році, було проведено дослідження економічного потенціалу регіону і розроблено архітектурну концепцію. Загальний бюджет реконструкцій та запуску проекту складав 25 мільйонів доларів.Тоді ж розпочалася реконструкція одного з поверхів третього корпусу заводу, яка тривала 9 місяців. Невдовзі простір заповнився коворкінгом, конференц-залом, майстернями, офісами тощо і розпочав роботу в пілотному режимі.  З 2019 року стартувала реконструкція інших приміщень заводу, яка триватиме до 2024 року. Зараз «‎Промприлад»‎ працює на перетині чотирьох напрямків розвитку регіону: нової економіки та урбаністики, сучасного мистецтва та освіти. Він існує за рахунок інвесторів, які вкладають гроші у соціальний вплив на регіон та отримують повернення інвестицій у вигляді дивідендів. До речі, ви теж можете долучитися — мінімальна інвестиція для фізичних осіб складає 50 тисяч гривень. 

Приклад перезавантаження колишнього заводу є в місті Житомир — створення освітнього і наукового просторів на території заводу «‎Вимірювач»‎, на якому випускали електровимірювальну техніку, а у 80-х навіть (неочікувано) аналогові синтезатори. А ще комплекси контролю запуску рекет і все, що могли замовити спроєктувати у конструкторського бюро.  Проектом займається науково-мистецька платформа «‎Острів»‎ (Київ) в партнерстві з керівництвом заводу. «Ядро проекту — найбільший в Україні освітній центр (елемент екосистеми, що сприяє ефективному синергетичному процесу взаємодії між освітніми організаціями Житомира та України)‎. Це також місце для людей, що прагнуть отримати нові знання і відкрити перспективи самореалізації». Поки що встигли запустити пілотну версію проєкту в колишньому інструментальному цеху з виробничою лабораторією і центром експериментальної електронної музики. Планувалося, що на майбутніх багатофункціональних подієвих майданчиках проходитимуть концерти і виступи, воркшопи, виставки, резиденції та інше. На території «‎Вимірювача»‎ також має з’явитись парк з індустріальною естетикою, науковий відділ, великий освітній центр, хостел тощо. 

Досвід ревіталізації колишнього промислового простору є і у Львові. Там, у районі Підзамче, знаходиться арт-центр «Фабрика повидла». Візія мистецького центру – сформувати платформу міжнародної професійної співпраці, творення сучасного мистецтва та культури, інноваційних і міждисциплінарних мистецьких та освітніх програм. Він функціонує на території фабрики алкогольних напоїв «Йозеф Кронік і Син». У 2015 році будівлю придбав історик Гаральд Біндер, а у 2018 році Львівська міська рада затвердила план реконструкції цієї пам’ятки архітектури. Проект реконструкції розробила австрійська компанія AtelierStephan Rindler, яка перемогла на відкритому конкурсі. У ньому  брали участь 5 архітектурних бюро зі Львова (Зелемінь), Києва (Urban curators), Харкова (Дроздов і партнери), Берліна (Baumhauer Architects) і Відня (Atelier Stefan Rindler). Втілювати проект допомагала львівська компанія AVR Development. Планувалося, що мистецький центр з виставками, театральними постановками, концертами і дискусійною програмою відкриється в серпні 2022 року, але через повномасштабне вторгнення Росії в Україну «Фабрика повидла» переформатувала свою роботу. У залах розміщували вимушено переселених осіб і сортували гуманітарну допомогу — втім зараз, навіть попри перенесення відкриття, у просторі не відмовляються від амбітних цілей: проводять концерти в укритті, збирають кошти для підтримки митців, ініціюють проєкти, щоб говорити про війну за кордоном.

Проте, саме на Сході України закинутих промислових будівель найбільше — там промислова зона нерідко виступає «‎хребтом міста»‎, який повністю формує його ландшафт. Коли ця територія занедбана, то страждають усі інші сфери життєдіяльності міста. Та це не завадило команді проекту «‎Монополія Крона»‎ втілити його в життя і створити арт-квартал на місці колишнього ковбасного цеху.  «‎Монополія Крона»‎ — одна із найстаріших історичних будівель у Слов’янську, датована кінцем 19 століття. За радянських часів на території «‎Монополії»‎ працював другий цех швейної фабрики, але після цього будівля була занедбаною і не функціонувала. У 2015 році з ініціативи «‎Української керамічної групи»‎ на чолі з Віктором Левітом триповерхова будівля була відреставрована і розпочала свою роботу у 2018 році. Цей арт-квартал також включає до себе цілий комплекс для відпочинку та розваг мешканців та гостей міста:  майданчик для фестивалів, концертів та масштабних заходів, простір для конференцій і виставок на 300 місць та дитячий парк. 

Досвід Костянтинівки: інакший кейс зі Сходу

У місті Костянтинівка Донецької області закинута промислова зона фактично знаходиться в центрі міста і ділить його навпіл разом з річкою Кривий Торець. Є закриті цехи, в які неможливо потрапити, закинуті промислові склади, очисні вежі, нефункціонуючі труби і великі купи будівельного сміття, які не розбирають роками. Ця велика і занедбана територія втілює потужне промислове минуле міста: у Костянтинівці працювали хімічний, металургійний, пляшковий, цинковий, скляний та інші заводи. Хоча асоціювати місто прийнято саме з виробництвом скла — найперший завод, який побудували в місті у 1895-1897 роках, був саме скляним. 

Усі заводи зосереджували вздовж річки Кривий Торець, адже для виробничих потреб кількість води мала бути великою. Це може здатися поверхневим і грубим висновком, але міське планування у Костянтинівці ніби дійсно було зумовлене лише питанням «‎де краще побудувати цехи?»‎. Усі інші міські системи мали підлаштовуватись під таке розташування промислової зони.

Зараз ця місцевість є «‎білою плямою»‎ і вона зовсім не інтегрована в життя міста. Частково це пов’язано з тим, що в активний промисловий період усе «‎життя Костянтинівки»‎ навпаки було сконцентровано там. За радянських часів на територіях промислових комплексів будували «‎простори для дозвілля»‎. Кожен завод мав власний парк, палац культури, а іноді навіть стадіон. Містяни проводили там дуже багато часу: відвідували гуртки (так, дорослі працівники заводів відвідували гуртки!), концерти, спортивні змагання та інші події. Усе це утримувалося за рахунок підприємств, а коли вони стали банкрутами і закрились, то все перейшло на баланс міста. Жоден склад міської адміністрації не був зацікавлений в тому, щоб працювати з цими територіями, тож центр Костянтинівки так і залишився «‎парком промислових руїн».‎

У промзоні два береги Костянтинівки з’єднують залізничні і автомобільні мости, які також зараз не функціонують. Але саме цю зону використовують костянтинівчани, яким потрібно швидко дістатись з одного берега на інший пішки. Уперше дослідницький інтерес ці території викликали у 2017 році, коли до Костянтинівки приїхала команда урбаністів, архітекторів і культурних менеджерів у рамках проекту «Метамісто: Схід» і почали співпрацю з молодіжним простором Druzi. Промислову зону було обрано як простір для експерименту після чотиримісячного дослідження. Місцевих мешканців різних соціальних категорій залучали до SWOT аналізу десяти потенційних ділянок для архітектурних перевтілень, просторового аналізу міста та аналізу «‎кліматичної карти»‎. Останнє передбачало визначення факторів ускладнення і підсилення для цієї локації. 

Проект був націлений на точкову роботу з однією локацією, тож про масштабне перевтілення усієї промислової зони тоді не йшлося. Натомість розпочалася робота з ділянкою по вулиці Шмідта, яка знаходиться безпосередньо в промзоні на території колишнього заводу «‎Автоскло»‎. На березі річки Кривий Торець архітектори студії Formografia створили багаторівневий помост, а художники студії Kickit намалювали на стіні закинутого промислового складу мурал, натхненний міфологемою міста. Робота символізує колишню промислову велич міста, за яку так сильно тримаються місцеві. Але водночас ця ідея є крихкою, тож доведеться шукати нові сенси, коли вона розіб’ється. Цим і почали займатися команда проекту «‎Метамісто: Схід»‎, вільного простору Druzi, а пізніше і молодіжної платформи «‎Вільна хата»‎ з Краматорська. 

The Most Fest

Найперший постіндустріальний фестиваль The Most Fest був підсумковою подією, святкуванням відкриття громадського простору на березі річки. Але пізніше команда усвідомила потенціал цього заходу і вирішила зробити його щорічним. Втім, з 2017 року він відбувався лише 3 рази через нестачу фінансування і пандемію. Улітку 2018 і 2021 року закинута промзона перетворювалася на живу локацію з виставками, кінопоказами, виступами сучасних українських артистів та іншими активностями. Тільки у 2021 році фестиваль відвідали понад 2000 людей — щоправда, більшість з них були гостями міста. Тож, якщо The Most Fest і ініціює діалог про переосмислення колишніх промислових просторів, то його важливість усвідомлюють далеко не всі мешканці Костянтинівки. 

Подальше дослідження

«‎В місті Костянтинівка та багатьох інших містах Донеччини після початку війни у 2014 році з’явився запит на переосмислення власного майбутнього. Минуле, яке було символом величі та індустріальної міці, вже позаду. Теперішнє, яке не влаштовує більшість населення в економічному та моральному вимірах, не дає нічого, окрім тривоги і почуття небезпеки. А майбутнє – це зневіра та мрії, в яких мешканець міста, що втратило себе, розгублений та самотній»‎, — розповіла Наталка Сосницька, засновниця вільного простору Druzi й координаторка The Most Fest. На думку команди фестивалю ця подія є важливою для регіону — вона може стати культурною візитівкою Донеччини і точкою взаємодії різних секторів міста (влада-громада-бізнес). Але фестиваль як такий не до кінця розкриває місію всієї роботи. Тож, аби The Most Fest міг стати символом переосмислення історії міста і дав поштовх до масштабних перевтілень подібних просторів по всьому регіону, необхідно було провести дослідження. Команда проекту визначила, що це мають бути урбаністичне та соціо-антропологічне дослідження Костянтинівки.

У межах урбаністичного дослідження увага мала би приділялася  руїнам промислової території та її просторовим звʼязкам з Костянтинівкою та іншими містами регіону (Дружківкою, Краматорськом, Словʼянськом). Після 6 місяців дослідження, як зазначила Наталка Сосницька, було б проведено комунікаційну кампанію з населенням та виготовлено 1 книгу та 1 документальний фільм, які в майбутньому можуть допомогти команді  працювати над розвитком міста та постіндустріальної тематики зокрема. Але реалізацію проєкту довелось відкласти через повномасштабне вторгнення. Вся команда молодіжних просторів Druzi та Вільна Хата зараз вимушено переселена, а говорити про проведення дослідження і фестивалю під ракетними обстрілами немає ніякого сенсу. 

Як можна це підсумувати

У кожного міста є своє обличчя, яке формують як його мешканці, так і функціонуючі або ж занедбані споруди. Це обличчя важливо зберігати, тож що, як не ревіталізація закинутих просторів, допоможе це зробити? Відновлення колишніх промислових будівель вимагає специфічного підходу і великих фінансових вкладень, але це не означає, що варто їх знищувати і будувати на їхньому місці нові заводи або житлові комплекси сумнівного вигляду. Хоча надзвичайно важливо залучати до цих процесів учасників міських спільнот, які мають власне бачення щодо використання тих чи інших територій і об’єктів. Привносити нові сенси таким будівлям необхідно з повагою і розумінням історії міста, локального контексту та потреб містян. Ми розглянули приклади, які доводять — ревіталізація можлива і потрібна. Але її втілення залежить від нас.


Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
Вам може сподобатись!