Мистецтво без людини?

Постгуманізм в культурі

Постгуманізм в культурі

Період пандемії, самоізоляції та природи, що «настільки очистилася», привів до масового поширення й до того популярної постгуманістичної течії у філософії, культурі й мистецтві. Якщо на початку 2000-х постгуманізм здавався кардинальною й утопічною ідеєю, то сьогодні ця тема є провідною в діяльності найбільших музеїв, центрів сучасного мистецтва, міжнародних виставок та дослідницьких проєктів.

Як виглядає культура після «смерті людини»? Як створювати мистецтво без антропоцентризму? Розповідаємо далі.

Почнімо з бази

Постгуманізм — це течія в сучасній філософії, що оголошує кінець антропоцентричному погляду на світ. У багатьох джерелах слово «постгуманізм» вживають як синонім для трансгуманізму, проте ці ідеї фактично є протилежними. Трансгуманізм — це рух, що підтримує розвиток технологій для поширення біологічних можливостей людини — від кіборгізації до безсмертя. Постгуманізм натомість просить нас забути про людину та її потреби — навіщо нам безсмертя, якщо навколо екологічна катастрофа?

Як вказує назва, основою цієї течії є заперечення гуманізму — світосприйняття, що прийшло на заміну теоцентризму, поширилося в епоху Відродження та набуло розквіту в добу Просвітництва. Вищою цінністю в гуманізмі є людина та її щастя. Спроби досягти цього щастя й призвели, між іншим, до колоніалізму, кліматичних змін та всюдисущого капіталізму. Згадаймо хоча б реклами, де замість крему нам продають вічну молодість, замість взуття — свободу, а замість води — майбутнє. Їхні автори спонукають нас до споживацтва, виправдовуючи його щастям, якого ми зможемо досягнути, якщо купимо певний продукт.

Фото: Рекламна кампанія води «Моршинська»

Кінець світу = кінець гуманізму

Наприкінці XIX століття Фрідріх Ніцше ствердив, що Бог помер, «віра в християнського Бога стала чимось не вартим довіри» («Весела наука», Ф. Ніцше). Постгуманісти ж оголошують «смерть людини». Не вартим довіри стало антропоцентричне сприйняття реальності. Одним із перших про кінець світу — такого, яким ми його знали — написав філософ Тімоті Мортон (більше про Мортона та його темну філософію тут). Для нього апокаліпсис стався ще вчора, а його симптомом — це постійне відчуття екзистенційної тривоги, занепокоєння, спричиненого гіпероб’єктами — глобальними явищами, на які ми не маємо впливу (наприклад, глобальне потепління, кількість пластику, пандемії, гуманітарні кризи та війни).

Результатом цього відчуття є зневіра в людстві, що, однак, не повʼязана з песимістичним бажанням умити руки й ізолюватися. Мортон та інші філософи закликають подивитися на світ по-іншому — сприймати усе живе й неживе як рівних нам співучасників реальности, взаємодіяти та вчитися у них.

Співтворчість

Така глобальна зміна перспективи світосприйняття стала джерелом роздумів та натхнення для багатьох митців і мисткинь. У своїй практиці вони шукають можливости контакту та співпраці зі спільнотами, які раніше не були репрезентовані в культурі — природними явищами, рослинами, тваринами, обʼєктами.

Трейлер фільму мисткині Евеліни Венґєль «Вугільна шахта». Мисткиня займається квазідокументальною роботою, взаємодіючи з людськими та нелюдськими особами в пошуку ідей для співіснування в реальності після кінця світу.

Нігерійсько-американська мистецька особистість Прешес Окойомон створює інсталяції з живих матеріалів — каміння, води, польових квітів, равликів і лози, щоб говорити про історичні сліди колонізації та поневолення. У своїй виставці «Побачити Землю перед кінцем світу» (To See The Earth Before the End of the World) для Венеційської бієнале 2022 року Окойомон розмістили скульптури серед ландшафтної інсталяції з рослин, історія яких повʼязана з рабством (лози кудзу, цукрової тростини).

Крім рослин в експозиції брали участь чорні метелики виду «Papilio polyxenes». Під час бієнале вони жили, розмножувалися й помирали у виставковому просторі. Постійний політ метеликів є метафорою втечі чорношкірої діаспори з неволі — Форт Моуз був поселенням колишніх рабів, що втекли з американського Півдня. У своїх роботах Окойомон не експлуатує живих істот, а намагається увійти з ними у взаємодію, щоб розповісти їхню спільну історію.

Precious Okoyomon, To See The Earth Before the End of the World, 2022. Фото Роберто Мароссі, Венеційська бієнале.

Із живими організмами як співавторами мистецтва працювала й Ольга Штейн у виставці-лабораторії «Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного» в Одеському національному художньому музеї. Будівлю музею мисткиня розглядала як тіло, що під час війни потребує захисту (5 листопада 2023 року поруч з музеєм влучила російська ракета). У виставковій залі вона збудувала бетонні споруди. Поруч з ними — кілька обʼєктів, в яких розмножуються гриби.
Життя організмів у процесі ферментації всередині музею — експеримент мисткині. «Це ґрунт, взятий із вирви від обстрілу обабіч музею. Запозичений на час експерименту, впродовж якого застосуємо біологічний спосіб оздоровлення ґрунту спорами грибів, щоб пізніше повернути експериментальний оживлений зразок у місце забору. Цей експеримент оприявнює прихованого ворога музею в безпечній законсервованій формі — як бродіння, ферментацію й утворення нової біологічної культури в просторі культури соціальної. Художній експеримент полягає у спостереженні за вимушеним співіснуванням у спільному просторі двох конфронтуючих форм життя» — говорить Ольга Штейн.