Хто такі найманці: їх історичний шлях і сучасний статус.
8 хвилин
Найманці на війнах — це звична річ. Скоріш за все, ви чули про російську приватну військову компанію «Вагнер». Вони є найманцями і їх професія – війна.
Хто такі найманці
Узагальнюючи, найманці – це професійні військові, які воюють, бо їм за це платять.
На відміну від звичайних строкових військовослужбовців чи добровольців головною мотивацією найманців є не патріотизм, а гроші. Вони заробляють на життя війною, а служать лише тому, хто їх наймає. Це може бути країна, бізнес, мафія, окремі люди чи організації.
Найманці як невідʼємна складова війни і шлях у підпілля
Найманство було поширеним упродовж років. Перша згадка датується 2686-2181 роками до нашої ери (ого!). Тоді Стародавній Єгипет наймав військових з народу «меджай». Це напівкочовий народ із батьківщиною у східній пустелі від Єгипту до Червоного моря.
Наступними використовували найманців в «Елладі» (Древній Греції). Діоніс I із Сіракуз (432 р. до н. е. — 367 р. до н. е.) найняв загони ймовірно італійських найманців, відомих як «Силераї», аби придушувати внутрішні повстання та підтримувати в нормі народонаселення.
Середньовіччя стало розквітом найманства. Будь-хто достатньо багатий міг замовити послуги найманців: міста-держави, королі, церква, заможні родини. Наприклад, візантійські імператори для особистої охорони брали найманцями вікінгів (варяг) і створили цілу «варязьку гвардію».
Особливо відомими у 15-17 століттях найманцями були швейцарці («пікінери») та німці («ланскнехти»). Перші були дисциплінованими та вправними у ближньому бою, проте маломобільними, а другі – мобільні, добре озброєні, досвічені, але схильні до заколоту, якщо не буде оплати послуг. У ті часи також почали виникати перші організації найманців.
Поворотною точкою став Вестфальський мир 1648 року. Він завершив Тридцятилітню війну і змінив підхід держав до оборони. Ближче до 20 століття державні армії замінили приватні загони найманців. Таким чином держави монополізували право на насилля і війна стала виключно їх справою. Війни почали вестися в основному національними арміями. Так, попит на найманців впав і вони пішли у підпілля.
В Африці 20-го століття найманство отримало друге дихання. Після здобуття незалежності рядом колоній почалися міжусобницькі війни, де найманці знову стали основою збройних сил кожної зі сторін. Так в Конго 1960-их років зʼїхалися найманці з усього світу аби заробити грошей.
Сьогодення приватних військових компаній
Наприкінці 1960-их зʼявляються перші приватні військові компанії (ПВК), які часто є приватними найманими арміями. Спершу ПВК займалися плануванням військових операції, охороною різних обʼєктів та навчанням особового складу. Сьогодні ПВК можуть супроводжувати конвої, охороняти стратегічні обʼєкти, забезпечувати логістику та навіть брати участь у бойових діях і створювати тактичну перевагу на полі бою.
Сформувався навіть ринок ПВК, з різними послугами та спеціалізацією. Давайте поглянемо на найбільш імениті ПВК.
«Executive Outcomes» (EO), заснована в 1989 році Ібеном Барлоу, колишнім офіцером Сил оборони Південної Африки. Вони проявили себе досить ефективно у двох африканських конфліктах: громадянських війнах в Анголі (1975 – 2002 роки) та Сьєрра-Леоне (1991 – 2002 роки). Спеціалізується на проведенні військових бойових операцій, матеріально-технічному забезпеченні, послугами безпеки.
«Dyck Advisory Group» (DAG), що займається розмінуванням, боротьбою з браконьєрством, управлінням вибухонебезпечними речовинами і надає кінологічні послуги. Останньою та гучною діяльністю була участь у зростаючих жорстоких повстанських діях у провінції Кабо Дельгадо на півночі Мозамбіку. DAG було покликано допомогти владі Мозамбіку придушити повстання, яке підтримує Ісламська держава, у 2020 році,
«Російська група Вагнера» є, мабуть, найактивнішою та найвідомішою ПВК. Вони активно діяли у Сирії, Україні, Центральноафриканській Республіці, Лівії, Мадагаскарі, Мозамбіку та Судані. Також, «група Вагнера» є яскравим прикладом приватної мілітарної організації, яка використовується для забезпечення впливу в іноземній державі.
Міжнародне право і як визначити найманця
Загального регулювання «найманства» на міжнародному рівні немає, проте, немає і не тільки в ООН, а ще й в національному законодавстві. Додаткова складність в тому, що потенційний найманець повинен відповідати умовам нижче.
Відповідно до додаткового протоколу до Конвенції до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року є параметри аби визначити найманця.
Найманець – це будь-яка особа, яка:
- спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті;
- фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;
- бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;
- не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті;
- не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;
- не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.
Ця публікація розроблена ГО “ЙОДА” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать “ГО ЙОДА” і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
