Зі мною би такого ніколи не трапилось!

Чому люди так легко і часто звинувачують постраждалих, і водночас легітимізують злочини. Чим небезпечний та чому виникає віктімблеймінг.


В Ірландії у 60-тих роках XX століття були популярними так звані «пральні Магдалини» — мережа виховних закладів для «морально занепалих жінок». Туди зокрема потрапляли зґвалтовані дівчата, яким ніхто не вірив або яких звинувачували у тому, що вони самі «спокусили» чоловіка. Також туди потрапляли «занадто красиві» жінки, а отже теж потенційні провокаторки «гріхів» чоловіків. 

22 вересня 2022 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Івашків проти України».  Це рішення є вкрай важливим у контексті дискримінаційного ставлення до постраждалих від домашнього насильства. Заявниця впродовж багатьох років потерпала від насильства, у тому числі фізичного, з боку свого колишнього чоловіка. Сам чоловік наголошував, що він бив її через те, що заявниця порізала шини його авто, псувала йому їжу, робила умови спільного проживання нестерпними тощо. Згодом суд апеляційної інстанції зазначив, що «взяв до уваги причину конфлікту між сторонами у справі, який був спровокований самою потерпілою та її діями…». ЄСПЛ у рішенні звертає увагу на статистичні дані, які містяться у Національній політиці та інформаційній записці Міністерства внутрішніх справ Сполученого Королівства щодо гендерного насильства (2018 р.), де зазначено, що «10% прокурорів, 11% суддів та 12% поліцейських виправдовують деякі випадки насильства у сім’ї».

У 2021 році у Кривому Розі вчитель хореографії зґвалтував 17-річну ученицю, і ось, які заголовки зʼявились у медіа: «Зґвалтував!? Молодий красень-хореограф, за яким упадали зграї учениць. Криворізька Моніка Левінськи». Поставили все під сумнів і правоохоронні органи. Про стигматизацію, з якою зіштовхнулась постраждала було навіть розроблено комікс «Сама винувата».

Всі ці історії про упередження й переконання, що постраждалі самі винні у тому, що з ними трапилось. А також ці історії про те, чому тисячі жінок не звертаються по допомогу, чому не довіряють правоохоронним органам, та чому картають себе питаннями, що вони зробили не так. Всі ці історії про «victim blaming», коли на постраждалих покладається повна або часткова відповідальність за те, що з ними трапилось.

Сам термін вперше використав Вільям Райан у 1971 році та вклав у нього ідеологію, що виправдовує расизм і дискримінацію щодо темношкірого населення США. Його книгу називали «нищівною критикою ментальності, яка звинувачує бідних в їх бідності, а слабких — в їх слабкості». Сьогодні найчастіше від віктімблеймінгу потерпають жінки. Але чому люди намагаються знайти виправдання злочинцю?

Часто так трапляється  через так звану гіпотезу «справедливого світу». Вона полягає у вірі в те, що ми абсолютно керуємо своєю долею, відтак люди заслуговують на те, що з ними відбувається. Це також спосіб заспокоїти себе: якщо ви будете робити все «правильно», то з вами такого не трапиться. Цей феномен дослідив американський психолог Мелвін Лернер у 1960-х.  Протягом своєї інтернатури в клініці він неодноразово помічав звинувачення у стражданнях від колег у бік пацієнтів з психічними порушеннями. Згодом Лернер сформував теорію «справедливого світу», де людина впливає на світ і всі її дії мають належні наслідки. Це також стосується звинувачень а-ля «Вкрали телефон? А для чого витягувати такий дорогий телефон з сумки в метро?» тощо. Так створюється помилкове відчуття безпеки: «якщо я не гулятиму ввечері в парку, то на мене ніколи не нападуть».

Це, до речі, тісно повʼязано із феноменом «ідеальної постраждалої», тобто людини, яка вписується у стереотипну матрицю очікувань та моралі. Наприклад, старша жінка, яка вдень поверталась додому з церкви і на неї здійснили напад. Водночас якби напад здійснили на молоду дівчину в короткій сукні ввечері, то з’являються одразу думки про те, що вона сама спровокувала це.

Також існує так звана «помилка атрибуції», коли люди надмірно підкреслюють певні особисті риси людини, але ігнорують навколишні обставини. Водночас, коли мова йде про оцінку себе, то ці люди мають схильність приписати власні невдачі зовнішнім обставинам (складна економічна ситуація в країні, погана погода тощо), а ось всі свої успіхи — виключно особистим рисам.

Окрім цього люди схильні до «упередження ретроспективи»: коли ми вже оцінюємо певну подію після того, як вона відбулась, то нам видається очевидним, що можна було зробити, аби цього не трапилось чи як себе захистити. Проте у кожної людини буде своя індивідуальна реакція на травму і її неможливо передбачити. 

У 2018 році у Брюсселі відкрилась виставка «Чи це моя провина?», яка присвячена постраждалим від зґвалтування. На експозиції представлено одяг, що був на постраждалих у день зґвалтування, і це, повірте, абсолютно буденний звичайний одяг. 

Справді, у деяких випадках, зокрема під час судових розглядів, одяг, спосіб життя, освіта, попередня сексуальна поведінка постраждалої були важливішими, ніж сам злочин, який відбувся. По суті потерпілі стають обвинуваченими. Наприклад, у Канаді було прийнято спеціальний закон, що захищає потерпілих від питань щодо їхньої попередньої сексуальної поведінки, наявності чоловіка тощо. Ми повинні розуміти, що звинувачувати у злочинах ми повинні тільки тих, хто їх вчиняє. Постраждалі ніколи не є винними у тому, що трапилось. Нульова терпимість до насильства починається з підходу, де у центрі — інтереси постраждалої. Де є бажання допомогти і притягнути до відповідальності винних, а не бажання знайти причини і виправдання кривдникам.


Ця публікація розроблена ГО «ЙОДА» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства міжнародних справ Канади та британської допомоги від уряду Великої Британії. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать ГО «ЙОДА» і не обов’язково відображають погляди USAID, урядів США, Канади або Великої Британії.
Вам може сподобатись!

«Лише для жінок». Де і чому існують окремі вагони для жінок?

Цього місяця в Україні зʼявилась електронна петиція щодо запровадження окремих вагонів у потягах для жінок (зокрема, якщо дорога триває довше шести годин). Ми вирішили зʼясувати, у яких країнах вже  існують подібні обмеження, а що основне — задля чого.

Символіка «V» та «Z»

Що можна вважати символами ворожнечі та як відбувається правове регулювання.

Чи повинна секс-освіта бути обовʼязковою?

Чому уроки з статевого виховання такі важливі у демократичному суспільстві і чи мають право батьки відмовитись від навчання своїх дітей з цього предмету, зокрема з релігійних міркувань