Двічі в одну річку ввійдеш: блакитна гуманітаристика та її втілення в мистецтві

Термін «блакитна гуманітаристика» поширився у 2010-х роках, коли дослідники помітили зміщення з суші до моря одразу в кількох ділянках.

У щоденному потоці життя ми недооцінюємо основу, що ним рухає — воду. Вода — це найбільший гіперобʼєкт, що поєднує усе на землі. Вода, що сьогодні ллється з криги на південному полюсі, з часом опиниться в каналізаційних трубах, у пляшці соку, в нашій крові та слині. Вода є основним складником тіл усіх живих організмів і саме у воді живе більшість тварин та значна частина рослин. Вода, яку ми пʼємо щодня, старіша, ніж сама Земля. За масою, води на нашій планеті у сотні разів більше, ніж повітря, а водночас вона є обмеженим ресурсом.

Присутністю води в усіх аспектах життя цікавиться блакитна гуманітаристика — молода міждисциплінарна наука, що досліджує солоні та прісні води планети з різних соціокультурних, історичних, біологічних та етичних перспектив.

Термін «блакитна гуманітаристика» поширився у 2010-х роках, коли дослідники помітили зміщення з суші до моря одразу в кількох ділянках. Археологів та антропологів зацікавили знахідки з дна річок, морів та океанів. Історія поєдналася з морською біологією та почала вивчати не те, що відбувалося на поверхні води, а життя під нею — набагато старіше та різноманітніше.

Ключовими темами, які досліджує блакитна гуманітаристика є:

екологія — збереження водних екосистем;
історія впливу водойм на формування населених пунктів, торгівлі, культурного та соціального обміну;
вплив водойм на формування локальних ідентичностей, психологію;
постгуманістична урбаністика (міста не тільки для людей);
етика біологічних досліджень;
деколонізація — дослідження звʼязків між колонізованими народами та водоймами;
репрезентація прісних та солоних вод у культурі та мистецтві (про неї — далі).

Головні блакитні терміни

Транскорпореальність (міжтілесна реальність) — поняття, що стало одним із головних внесків американської дослідниці Стейсі Алаймо у філософію нового матеріалізму. Ця концепція стверджує, що людські тіла глибоко пов’язані з нелюдськими, а їхній контакт великою мірою відбувається через воду. Токсини, що вливаються в океан, виливаються з грудним молоком (буквально).

Гіперморе — старіший, але не менш цікавий термін, запропонований Діаною та Марком Мак-Менамінами у девʼяностих роках минулого століття. Так пара геологів назвала усі рідини, що циркулюють між живими організмами на планеті (наприклад, між грибами й корінням дерев) та переносять менших істот, поживні речовини та гени. Вчені вважають, що в процесі еволюції організмам, що раніше жили в океані, довелося створити всередині себе мережу збереження та передачі води необхідної для виживання на суші.

Гідрокритика — керунок досліджень того, як водойми впливають на аналіз історії, культури й суспільства. Наприклад, останнім часом Стейсі Алаймо цікавиться звʼязком між естетикою та глибоководдям. Науковиця вважає, що те, як мешканці глибин океану зображені в культурі — як дивні й страшні прибульці — збільшує між нами дистанцію. Чому люди приписують рибам негативні характеристики на основі їхнього вигляду? Чи морський чорт та хауліоди справді такі страшні, як ми їх малюємо?

Мокра онтологія — філософська концепція, що кидає виклик традиційному, землецентричному баченню буття. Вона пропонує перехід від твердого, стабільного розуміння світу, до такого, що не боїться плинності й динамічної природи води.

Між іншим, «мокрий» підхід пропонує інший погляд на людське тіло. У нього вливається та з нього виливається вода — та ж вода, що ллється в тілах тварин та рослин. Вона ж не має тіла у класичному розумінні. Вода одночасно є цілісною (у стакані з рідиною ми не бачимо окремих молекул) та роздрібною (воду в стакані можна поділити піпеткою на безліч крапель). Якщо тіла живих організмів складаються в основному з води, чи означає це, що всі ми скоріш є плинною масою, ніж окремими обʼєктами? Чим тіло відрізняється від річки?

Репрезентація в мистецтві

Коли ми думаємо про зображення водойм у культурі, крім Ованеса Айвазяна (Івана Айвазовського), на думку спадають колоніальні приклади — література романтизму (Жуль Верн, Даніель Дефо) й нідерландська Золота доба. У цих творах, класично для західного імперіалізму, море та океан репрезентовані з погляду експлуататора. Вода тут є лиш ресурсом, простором для мореплавства, торгівлі та війн.

Золоту добу Нідерландів, зокрема, описують як час «морської потужності». Ця епоха стала для країни «золотою» завдяки насильству, експлуатації корінних населень та ресурсів Африки, Азії та океану. На картинах тих часів — великі кораблі з прапорами долають усі виклики, що кидає їм неприязне море. Такі художники, як Віллем ван де Вельде Молодший, показують вправність суднобудівників, сміливих моряків та безмежні можливості, які відкриваються завдяки розвитку мореплавства. На саме ж море Вельде Молодший звертає менше уваги, ніж, наприклад, згаданий Айвазян.

Куди цікавіше приглядатися до творчості корінних мешканців узбережжя. Блакитна гуманітаристика досліджує роль водойм у процесах колонізації та деколонізації, між іншим, на прикладі мистецтва. Митці й мисткині з корінних народів частіше дивляться на воду з повагою, розумінням чи співчуттям. Експлуатація тут перетворюється на вдячність за надані ресурси. Глобалізація — на унікальні, повні символізму відносини з водоймами.

Індійський митець Атул Бхалла (Atul Bhalla) у своїх роботах досліджує фізичне, історичне, духовне та політичне значення води для міського простору та мешканців Нью-Делі. Забруднені річки — перша асоціація з індійськими містами. Це стосується і Ямуни — одної з найбільших приток Гангу та найбрудніших водойм світу. Ця «свята» річка є настільки важливою для життя десятків мільйонів людей, що для неї знайшлося місце в індуїстській міфології в постаті однойменної богині. Бхалла знайомить нас із Ямуною за допомогою фотографій. На світлинах видно її роль у житті міста, сліди людської діяльності, штучні перешкоди, що заважають руху води.

Серії фотографій митець поєднав у виставку під назвою «Ти завжди входиш в одну й ту саму річку». Вибачте, Геракліте та Юліє Рай, але Атул Бхалла має рацію — усі річки повʼязані між собою, вода циркулює, жодних реальних кордонів між ними немає. Усі річки — це одна річка. Зміна, що лежить в основі метафори Геракліта, — лише ілюзія, адже «усе пливе і змінюється» тільки в певному пункті буття, але глобально це буття, ця річка, лишається тою ж самою.

Ямуна також є героїнею робіт іншої мисткині з Нью-Делі — Вібхи Галхотри (Vibha Galhotra). Вона присвятила річці виставку «Absur -city -pity -dity», складену з інсталяцій. Галхотра зображує забруднення Ямуни, що незворотно змінює її топографію.

У пошуках рішення й захисту річки мисткиня ставить питання:– «Кому належить вода?». Чиста Ямуна змішується з промисловими та побутовими стоками, перетворюючи священну річку на вигрібну яму. Це робить її небезпечною для водних мешканців та сусідів на суші. Чому державна, міська влада та власники заводів мають право збагачуватися на цьому?

Австралійський художник Лін Онус (Lin Onus) надихався річкою Муррей у лісі Барма. Онус виріс на її березі, а батько розповідав йому про її історію та значення для народу йорта-йорта. Річка в Онуса завжди спокійна та прозора. На картинах можна розгледіти риб та водорості — життя під водою настільки ж різноманітне, як і на суші.

Робота «Deep water (Matong)» («Глибока вода (Матонг)») показує ліс під час повені — стихії, яка, як здається, для людей приносить лиш знищення. Проте Онус не драматизує, адже для природи це час омолодження боліт та торфу. Сезонні зміни річки Муррей, її режим, водопілля і межені впливають на екосистему лісу та життя місцевої спільноти. Що цікаво, цей вплив має цілком політичний вимір — йорта-йорта мають соціально-економічну програму, де зокрема прописане бачення догляду за річкою та лісом. Флора і фауна на картинах художника є символічною для цього народу: черепахи — їхня тотемна тварина, а водорості використовую у медицині (відеоісторія про народ йорта-йорта та його звʼязок із місцевою природою).

Камерунський еколог та мультидисциплінарний митець Ем’кал Ейонгакпа (Em’kal Eyongakpa) присвятив своїй «рідній» річці Кросс візуально-звукову інсталяцію «Tahjèsè #3i / barɨŋ báchɔ́kɔrɔk #4». Це багатоканальна композиція, створена зі звуків записаних в околицях річки, а також інших водойм у колишньому Південному Камеруні та Середземному морі. Інсталяцію доповнюють грибкові міцелії, рослинні волокна, електричні дроти та кокосова шкаралупа. Ця робота є частиною постійного циклу Ейонгакпи «sǒ bàtú», в рамках якого він досліджує уявлення про портали, переправи та воду в контексті рухів опору в багатому на нафту та природний газ регіоні Гвінейської затоки.

Вода несе у собі не тільки молекули водню та кисню. Наступного разу, коли ви будете вдивлятися у воду, подумайте про те, скільки всього вона бачила, скільки в ній історій та значень. Цікаво, що можна дізнатися, поглянувши крізь призму блакитної гуманітаристики на Дніпро або Чорне чи Азовське море. Як вони переживають війну, окупацію, екологічні кризи? Чого можуть нас навчити?